Медпункт пообіцяли збудувати до Першого вересня

Ось уже й перше вересня минуло, а на тому місці, де мав бути медпункт, будівництвом навіть і не пахне. Мешканці села не знають, як діяти: чи обурюватися, чи не зважати на передвиборчі обіцянки (на те й вони передвиборчі) і знову спробувати втілити в життя ідею з купівлею хати. А без медпункту в такому немалому селі (близько 200 дворів) як Фаринки й  справді непросто. Та й за кількістю населення, як  зауважував на зборах представник ЦРЛ,  належить йому бути.
Нарікають мешканці і на погані сільські дороги. “Після дощів, – каже пенсіонерка Надія Величко, – діти з нашого кутка, йдучи до школи, перескакують через калюжі, забрьохані приходять. А один чоловік з Білорусі приїжджав до родичів у гості іномаркою, то так зав’язнув у багнюці, що ледве кіньми витягнули на тверде”.
Рік-два тому до села у дощову погоду машиною було не проїхати.
– По хліб, – розповідає продавець магазину коопспілки Галина Мазурик, – до пекарні в Пнівному їздили підводою. Жодного водія не можна було вмовити, щоб доставив товари... Слава Богу, торік дорогу до Пнівного завдяки сільському голові зробили. На минулих виборах Фаринки підтримали його більшістю. Якби ще й медпункт побудували. У селі ж є і медсестра своя, не треба десь шукати... Але на місці майбутньої будови (якраз напроти магазину) поки що і піску нема, якого обіцяли завезти ще в лютому...
Коли зайде мова про колективне господарство, а його прихильників у Фаринках ще чимало, то згадають із сумом  часи минулі, з образою – як розвалили й розтягнули за теперішніх часів колгоспне майно (у селі була бригада Пнівненського колгоспу), із заздрістю – про сусідню Волицю, де бригади не розікрали, а й досі є ферма, тік.
– У нас же розібрали по цеглині все, – зауважила Галина Мазурик. – Навіть добротну комору для зберігання врожаю. Я ще дитиною ходила туди на перші свої заробітки – просушувати зерно. Довго не наважувалися чіпати тієї комори, та все ж сміливець знайшовся.
– А те, що залишилося від розібраних колгоспних приміщень, ми возили підводами і вимощували дорогу до села, – додала Надія Величко.

Через роботу і заміж не вийшла         

Мандруючи вулицями Фаринок, побачиш нові добротні оселі, металеві огорожі біля обійсть. Отже, люди будуються, попри труднощі, життя вирує, і хто хоче – знаходить собі  заробіток й без колгоспу. Анастасія Малафіївна Гупалик, наприклад, у колгоспі не працювала, та це не означає, що вона просиділа у когось на шиї – варто глянути на її руки. Через роботу, тобто її ненаситну прірву, вона навіть заміж не вийшла. Так і сказала, коли поцікавився, чому не знайшла судженого:
– Не мала часу про заміжжя думати, бо на хату стягувалися. А потім треба було хліва будувати, згодом ще щось знаходилося – так і збігла пора...
До речі, і сестра її також не вийшла заміж, тож удвох і мешкали в одній хаті. Шість років тому сестра померла, тож Анастасія Малафіївна залишилася  ниньки сама. Їй уже вісімдесят. До пенсії працювала лісорубом у Пнівненському лісництві. Як замолоду пішла заробляти на хату ліс, то так і залишилась у тій бригаді, в якій спочатку (у повоєнний час) були самі лишень дівчата, її ровесниці, бо чоловіків війна забрала, а хлопці ще не підросли. Без хати їхня сім’я зосталась у сорок третьому, але про це буде окрема розповідь. Війна ж, яку Анастасія пережила в юності, практично поламала її долю, позбавила жіночого щастя. Особливо важко доводилося після так званого “визволення села від німців”. Лютував голод, а знесилену від недоїдання молодь червоні гнали копати шанці, мобілізовували на різні господарчо-допоміжні роботи у військо.
– Усі старалися потрапити їздовими у військовий обоз, бо там милосердні солдати ділилися з нами своїми пайками та ще й додому, якщо пощастить, давали хліба, – коментує Анастасія Малафіївна. – Бо на окопах  була каторга! Про харчування  там ніхто й не заїкався. Нічого було взяти й з дому. Варили лободу, свиріпу та й гамували голод тією “юшкою”...
– Не страшно було молодим беззахисним дівчатам серед огрубілої війною юрби солдатів? Не чіплялися до вас?
– І до мене не приставали, і до інших. Принаймні не чула такого! Нас жаліли, особливо солдати старшого віку.
Зате не шкодувало юних візниць військове начальство, примушуючи часом везти вантажі за сотню кілометрів від рідного дому. Анастасіїній сестрі, наприклад, довелося у брід форсувати Прип’ять поблизу Дольська, коли наказали доставити вантаж десь під Пінськ. І коня ледве не втопила, і сама дивом живою зосталася.

А ця розповідь Анастасії Гупалик буде ще одним доповненням до реєстру злочинних дій червоних партизанів на Поліссі. З бузувірською закономірністю червоні терористи чинили свої криваві злочини на великі релігійні свята. Так, село Лахвичі палили, а мешканців його розстрілювали на зимового Миколи, криваву бійню в Деревку влаштували на Іллі... Мар’янівку ж, теперішній куток Фаринок, а тоді – окремий населений пункт, було спалено 27 вересня – на  Воздвиження Чесного Хреста.
– Напередодні біля хутора Хвушок, – згадує Анастасія Малафіївна, – відбувся бій червоних партизанів з бульбашами. Перемогли червоні і святкувати перемогу вдерлися в село. Жителі Мар’янівки, Березника та інших кутків Фаринок, тільки-но почувши постріли, повтікали в ліс, на болота і два дні сиділи там, ховаючись від негоди під стіжками сіна. Як усе ніби стихло, то послали в село на розвідку одного чоловіка. Він повернувся і сказав, що партизанів у селі вже нема і можна  йти по домівках. Ми прийшли до свого двору  й вжахнулися:  замість хати, клуні, хліва – самі головешки! Згоріло все до тла: і збіжжя, якого настаралися за літо, і одяг, і навіть купка картоплі, що встигли накопати,  спеклася від вогню...
Три або й чотири роки сім’я  Гупаликів жила по людях, доки стягнулася на нову хату, та й ту мусили за кілька років перенести на інше місце, бо побудувалися в низині і потерпали від підтоплення.
– Не  пощастило нам, – каже баба Настя. – Бо могла б наша хата тоді, в сорок третьому, і вціліти. Адже, як потім розповідали люди, партизанам їхній командир наказав спалити лише Мар’янівку. Нашим дворищем починався вже Березник, поряд якраз і стовпчик з табличкою “Мар’янівка” стояв. Партизани підпалили нашу оселю і йшли палити сусідську, але приїхав на коні якийсь, видно, старший над ними і зупинив: мовляв, наказано палити тільки мар’янівські хати.
Та врятована хата і досі стоїть на вулиці Філіповича у Фаринках, правда, пусткою, нагадуючи Анастасії Гупалик про лихоліття її воєнної юності, про нещасливу жіночу долю і долю усієї їхньої родини.