Врятувала односельчан молитвою від вогненної смерті
Про таких як Галина Шишкіна (по чоловікові – Шмат) треба писати не статті, а романи. Двічі подивитися прямо смерті у вічі й не здригнутися – на подібне здатен не кожен. Її вже немає в живих, тому про подробиці тих подій мені розповідає племінниця Галини, пані Надія. Але навіть від цього стислого переказу – мороз по шкірі...
Галина була невеличка зростом, мала довгу розкішну косу, білісіньку шкіру, що ніби світилася зсередини, та сині очі. А в серці – міцну віру в Бога, що, як потім виявилось, не підвела її на крутих віражах долі. Вийшла заміж у 16 років, за парубка з роботящої сім’ї, Івана. Були обоє охочі до праці, землю, як то кажуть, руками перебирали. Тож не дивно, що добре їм велося господарство: і коней мали, і збіжжя доволі. Але цьому достатку одного дня прийшов край – добрі ґазди виявилися “куркулями”. Радянська держава все відібрала, навіть сімейне щастя, бо мусило подружжя розлучитися. Обох відправили на вірну смерть у заслання, без надії коли-небудь побачитися знову. Галина тоді мала ще й донечку Олю на руках. Може, саме заради дитини жінка не зневірилася, вижила в тому сибірському пеклі, примусила себе вижити? Хоча хтозна, ціною яких зусиль, фізичних та моральних, їй це вдалося. Про те, які жахи довелося Галині там пережити, відомо небагато, лише уривчасті спогади. Розповідала, наприклад, що як заженуть увечері до бараку чоловік із п’ятсот – то на ранок половина вже мертві лежать...
– Я дуже шкодую, що так і не побалакала з тіткою Галиною про ті часи, не розпитала в неї все докладно, поки вона була ще жива, – зізнається мені Надія. – Зрозуміла це лише тоді, коли потрапив до рук “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, але було вже надто пізно.
У Сибіру краса Галини не зів’яла. В неї навіть з’явився шанувальник, і не абихто, а один із наглядачів. Доля посилала випробування із прозорим натяком: відречися від чоловіка – і сама виживеш, і дитину врятуєш! На всі пропозиції наглядача стати його коханкою жінка мала одну відповідь: “Я повінчана з Іваном, кохаю його і зраджувати не збираюся!” Та настирливий наглядач вперто домагався свого. Зрештою, терпець Галині увірвався. Порадилися з подругою та й вирішили втекти світ заочі: “Що тут втрачати, навколо холод і голод, люди мруть, наче мухи. Як на те Божа воля – виберемося, а як ні – все одно в цих снігах загинемо!” Так собі постановили... і втекли! Довго брели, не розбираючи дороги, двоє молодих жінок і маленька Оля, поки якимось чудом не натрапили на скит. Там знайшли прихисток у єдиновірців, перепочили, та й рушили далі, додому.
Іван також вижив, повернувся з таборів і знайшов-таки свою дружину. Можна тільки уявити щастя людей, які вже, напевно, і не сподівалися одне одного побачити, хіба що на тому світі, але знову зустрілися! Подружжя поселилося в Янові, недалеко від Прип’яті. Галина народила Іванові ще п’ятьох дітей – до речі, останній хлопчина, Василь, з’явився на світ у вирві від бомби, вже під час другої світової. Війна принесла Галині нове випробування віри та сили духу... Селищу довелося багато натерпітися від навали фашистів, але ті, коли вже мали відступати, вирішили влаштувати мешканцям ще один “подаруночок”. Зібрали всіх, хто вижив, у велику стодолу, зачинили двері, приставили конвой та наказали чекати, поки ту будівлю обкладуть соломою, пальним обіллють... Словом, люди почали вже готуватися до того, щоб згоріти заживо. Там, серед приречених, опинилася і Галина зі своїми дітьми, яких у неї на той час вже було шестеро. Вона єдина не розгубилася у цій, здавалось би, абсолютно безвихідній ситуації, не піддалася загальному розпачу, а лише сказала своїм дітям стати на коліна і молитися, та й сама біля них вклякла. Так пройшов день, другий... Люди сиділи в стодолі без їжі й води, напівбожевільні від постійного очікування смерті, а Галина з дітьми все молилися, майже безперервно. На третій день диво таки сталося! Німець, який сторожував їх, відчинив двері і мовчки вказав напрямок, куди бігти, щоб не напоротися на ворогів. Люди не повірили своєму щастю! Опісля тої страшної пригоди вони ще довго ледь не на колінах дякували Галині за те, що вимолила для них порятунок.
Після таких потрясінь нарешті настало відносне затишшя. Діти повиростали, вибилися в люди. Хтось став успішним бізнесменом, хтось кандидатом наук чи й доцентом, а один із синів навіть отримав посаду ректора. А внуки Галини зараз живуть і в Ризі, і в Мадриді – словом, по всьому світу. Таки вимолила ця тендітна, але могутня духом жінка хорошої долі для своїх нащадків. Їй же дісталось фінальне випробування, цього разу – ракова пухлина. І це прийняла спокійно, з достоїнством.
– До останнього дня вона не здавалась, весь час їздила то до Почаєва, то до Києво-Печерської Лаври. А померла на наступний день після мого весілля, у березні 1984 року. Ще трошки – і дожила б до української незалежності! Це була дуже патріотична сім’я. Пам’ятаю, вся хата в них у рушниках була, та вони й самі часто у вишиванках ходили... – згадує Надія.
А свою розкішну косу до п’ят Галина зберегла до глибокої старості. Кажуть, у таких людей особливий зв’язок із Богом, з вищими силами...
– Я дуже шкодую, що так і не побалакала з тіткою Галиною про ті часи, не розпитала в неї все докладно, поки вона була ще жива, – зізнається мені Надія. – Зрозуміла це лише тоді, коли потрапив до рук “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, але було вже надто пізно.
У Сибіру краса Галини не зів’яла. В неї навіть з’явився шанувальник, і не абихто, а один із наглядачів. Доля посилала випробування із прозорим натяком: відречися від чоловіка – і сама виживеш, і дитину врятуєш! На всі пропозиції наглядача стати його коханкою жінка мала одну відповідь: “Я повінчана з Іваном, кохаю його і зраджувати не збираюся!” Та настирливий наглядач вперто домагався свого. Зрештою, терпець Галині увірвався. Порадилися з подругою та й вирішили втекти світ заочі: “Що тут втрачати, навколо холод і голод, люди мруть, наче мухи. Як на те Божа воля – виберемося, а як ні – все одно в цих снігах загинемо!” Так собі постановили... і втекли! Довго брели, не розбираючи дороги, двоє молодих жінок і маленька Оля, поки якимось чудом не натрапили на скит. Там знайшли прихисток у єдиновірців, перепочили, та й рушили далі, додому.
Іван також вижив, повернувся з таборів і знайшов-таки свою дружину. Можна тільки уявити щастя людей, які вже, напевно, і не сподівалися одне одного побачити, хіба що на тому світі, але знову зустрілися! Подружжя поселилося в Янові, недалеко від Прип’яті. Галина народила Іванові ще п’ятьох дітей – до речі, останній хлопчина, Василь, з’явився на світ у вирві від бомби, вже під час другої світової. Війна принесла Галині нове випробування віри та сили духу... Селищу довелося багато натерпітися від навали фашистів, але ті, коли вже мали відступати, вирішили влаштувати мешканцям ще один “подаруночок”. Зібрали всіх, хто вижив, у велику стодолу, зачинили двері, приставили конвой та наказали чекати, поки ту будівлю обкладуть соломою, пальним обіллють... Словом, люди почали вже готуватися до того, щоб згоріти заживо. Там, серед приречених, опинилася і Галина зі своїми дітьми, яких у неї на той час вже було шестеро. Вона єдина не розгубилася у цій, здавалось би, абсолютно безвихідній ситуації, не піддалася загальному розпачу, а лише сказала своїм дітям стати на коліна і молитися, та й сама біля них вклякла. Так пройшов день, другий... Люди сиділи в стодолі без їжі й води, напівбожевільні від постійного очікування смерті, а Галина з дітьми все молилися, майже безперервно. На третій день диво таки сталося! Німець, який сторожував їх, відчинив двері і мовчки вказав напрямок, куди бігти, щоб не напоротися на ворогів. Люди не повірили своєму щастю! Опісля тої страшної пригоди вони ще довго ледь не на колінах дякували Галині за те, що вимолила для них порятунок.
Після таких потрясінь нарешті настало відносне затишшя. Діти повиростали, вибилися в люди. Хтось став успішним бізнесменом, хтось кандидатом наук чи й доцентом, а один із синів навіть отримав посаду ректора. А внуки Галини зараз живуть і в Ризі, і в Мадриді – словом, по всьому світу. Таки вимолила ця тендітна, але могутня духом жінка хорошої долі для своїх нащадків. Їй же дісталось фінальне випробування, цього разу – ракова пухлина. І це прийняла спокійно, з достоїнством.
– До останнього дня вона не здавалась, весь час їздила то до Почаєва, то до Києво-Печерської Лаври. А померла на наступний день після мого весілля, у березні 1984 року. Ще трошки – і дожила б до української незалежності! Це була дуже патріотична сім’я. Пам’ятаю, вся хата в них у рушниках була, та вони й самі часто у вишиванках ходили... – згадує Надія.
А свою розкішну косу до п’ят Галина зберегла до глибокої старості. Кажуть, у таких людей особливий зв’язок із Богом, з вищими силами...
Вероніка Кавун,
м. Житомир
м. Житомир
| Comments: |
