«Люблю стражденну Україну»
Подружжя Сироїдів приїхало у Стару Вижівку в 1966 році. Ой, як нелегко їм прийшлося на віку. Адже поза очі односельці називали їх бандерівцями. За що? За те, що понад усе любили свою батьківщину?
– Я ні про що не шкодую у своєму житті, – відверто каже Ольга Михайлівна. – Мій біль, мої страждання – усе заради України. Коли виходжу в центр селища, дуже тішуся національними прапорами, тризубом. Мені нічого від держави не треба, лише б вона жила і людям в ній було добре.
– Я ні про що не шкодую у своєму житті, – відверто каже Ольга Михайлівна. – Мій біль, мої страждання – усе заради України. Коли виходжу в центр селища, дуже тішуся національними прапорами, тризубом. Мені нічого від держави не треба, лише б вона жила і людям в ній було добре.
Національні ідеї дітям прививали у церкві
З трьох років Олечка почала відвідувати захорунок. Так називала заклад, що нагадував дитячий садок. Вихованням дітей у ньому займалися монашки. Навчали співати українських пісень, гралися з малечею. Опікувалися вихованцями два місцеві греко-католицькі священики. Молодший, Федьків, не хотів ні поля, ні багатства, йому вистачало тієї платні, яку призначила церква.
– Про іншого, Татомира, – розмова особлива, – розповідає Ольга Михайлівна Сироїд. – Панотець виховував двох синів, один з яких став дипломатом, а інший – учителем. Татомир був членом сенату і частенько їздив у справах до Львова.
Саме йому завдячували вихованням в дусі національної ідеї тамтешні діточки. Коли у селі, де мешкала родина Ольги Михайлівни, організовувалися футбольні матчі, навіть прапорці на полі мали символічний жовто-блакитний колір. Носило воно назву Ясень. І справді, між хатами пробивалися до сонця по три-чотири ясени, що зійшлися до купи. Восени на них збиралося вороння і тужливо каркало, передвіщаючи холоди.
– Коли приходжу на цвинтар, – каже Ольга Михайлівна, – засилля цих чорних птахів нагадує мені рідне село. Яке воно тепер? Нині там польська територія. Ми зосталися переселенцями. Одні гори чого варті!
Серед тієї краси мешкали трудолюбиві, але неосвічені, темні люди. Благо, що зі своїми проблемами вони мали змогу звернутися за порадою до отця Татомира, який давав в усьому лад. Були виховані так, що навіть у домашніх чварах одному з подружжя не спадало на думку залишити іншого. Кожна служба в церкві розпочиналася і закінчувалася гімном “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”.
Коли німці почали відступати, священикам загрожував арешт, а оскільки вони слухали радіо і читали газети, то знали, що радянська влада не буде з ними панькатися. Тому подалися за кордон.
– Про іншого, Татомира, – розмова особлива, – розповідає Ольга Михайлівна Сироїд. – Панотець виховував двох синів, один з яких став дипломатом, а інший – учителем. Татомир був членом сенату і частенько їздив у справах до Львова.
Саме йому завдячували вихованням в дусі національної ідеї тамтешні діточки. Коли у селі, де мешкала родина Ольги Михайлівни, організовувалися футбольні матчі, навіть прапорці на полі мали символічний жовто-блакитний колір. Носило воно назву Ясень. І справді, між хатами пробивалися до сонця по три-чотири ясени, що зійшлися до купи. Восени на них збиралося вороння і тужливо каркало, передвіщаючи холоди.
– Коли приходжу на цвинтар, – каже Ольга Михайлівна, – засилля цих чорних птахів нагадує мені рідне село. Яке воно тепер? Нині там польська територія. Ми зосталися переселенцями. Одні гори чого варті!
Серед тієї краси мешкали трудолюбиві, але неосвічені, темні люди. Благо, що зі своїми проблемами вони мали змогу звернутися за порадою до отця Татомира, який давав в усьому лад. Були виховані так, що навіть у домашніх чварах одному з подружжя не спадало на думку залишити іншого. Кожна служба в церкві розпочиналася і закінчувалася гімном “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”.
Коли німці почали відступати, священикам загрожував арешт, а оскільки вони слухали радіо і читали газети, то знали, що радянська влада не буде з ними панькатися. Тому подалися за кордон.
Всі вуйки в рідні були у підпіллі
– Мабуть, мало хто з нас не чув пісні “Це було на Волині, де створилося УПА”, – продовжує Ольга Михайлівна Сироїд. – І справді, Повстанська армія народилася на Волині. Це були добре організовані, вишколені загони вояків, які боролися за незалежність України. У моїй рідні всі вуйки були в підпіллі, трьох розстріляли у криївках. Мені довелося носити їм у ліс їжу. Я була зв’язковою.
За це й поплатилася сімнадцятирічна дівчина, якій навіть мама допомагала розвішувати листівки, що закликали народ до національного визволення. Оля працювала в Устриках в земельному відділі. Лютневого дня 1947 року вона не повернулася додому. Дорогою її заарештували енкаведисти і кинули у в’язницю. Допитували місяць. Били і морили холодом… Але навчена мовчати, вона не виказала жодного члена повстанського підпілля. Засудили її до дев’яти років мордовських таборів.
До місця призначення їхали у вагонах-корівниках. Людей було стільки, що доводилося переважно стояти.
У Мордовії Ольга Михайлівна за станом здоров’я на валку лісу не потрапила. Опинилася на великій швейній фабриці. Працювала по дванадцять годин. Висохла настільки, що важила 44 кілограми. Тоді лікарі забили на сполох. Керівництво табору було змушене відправити її в городню бригаду, де навантаження на ув’язнених було легшим, ніж на фабриці. Через спеку працювали з четвертої до дев’ятої години ранку і з четвертої до дев’ятої години вечора. Доглядали капусту, помідори. У Ольги на одязі був табірний номер “474-Г”.
– У городній бригаді годували дещо краще: суп, 400 грамів хліба, – згадує моя співрозмовниця. – Нам, молодим, ніби й вистачало. А от старші не могли вгамувати голоду. З’ївши своє, вони чатували, чи не залишиться на чиємусь столі якоїсь крихти хліба чи варива, і накидались на них, ніби круки. Шукали їжу по смітниках. Було дуже боляче це спостерігати.
Та попри все українські дівчата потай збиралися до гурту і співали тих пісень, що у свій час на волі.
За це й поплатилася сімнадцятирічна дівчина, якій навіть мама допомагала розвішувати листівки, що закликали народ до національного визволення. Оля працювала в Устриках в земельному відділі. Лютневого дня 1947 року вона не повернулася додому. Дорогою її заарештували енкаведисти і кинули у в’язницю. Допитували місяць. Били і морили холодом… Але навчена мовчати, вона не виказала жодного члена повстанського підпілля. Засудили її до дев’яти років мордовських таборів.
До місця призначення їхали у вагонах-корівниках. Людей було стільки, що доводилося переважно стояти.
У Мордовії Ольга Михайлівна за станом здоров’я на валку лісу не потрапила. Опинилася на великій швейній фабриці. Працювала по дванадцять годин. Висохла настільки, що важила 44 кілограми. Тоді лікарі забили на сполох. Керівництво табору було змушене відправити її в городню бригаду, де навантаження на ув’язнених було легшим, ніж на фабриці. Через спеку працювали з четвертої до дев’ятої години ранку і з четвертої до дев’ятої години вечора. Доглядали капусту, помідори. У Ольги на одязі був табірний номер “474-Г”.
– У городній бригаді годували дещо краще: суп, 400 грамів хліба, – згадує моя співрозмовниця. – Нам, молодим, ніби й вистачало. А от старші не могли вгамувати голоду. З’ївши своє, вони чатували, чи не залишиться на чиємусь столі якоїсь крихти хліба чи варива, і накидались на них, ніби круки. Шукали їжу по смітниках. Було дуже боляче це спостерігати.
Та попри все українські дівчата потай збиралися до гурту і співали тих пісень, що у свій час на волі.
Донька «ворогів народу» не стала лікарем
Які б суворі випробування не випадали на долю молодим, вони все одно не мислять свого життя без кохання. Незважаючи ні на що, яким би дивним це не здавалося, шукали свою половинку й ув’язнені. Хлопці та дівчата писали записки одне одному, обліплювали їх хлібним м’якушем і перекидали в потрібний барак. Так Олина подруга Марійка познайомилась з Михайлом Сироїдом.
– Коли помер Сталін, з Москви приїхала комісія, щоб переглянути наші справи, – розповідає жінка. – Мене мали звільнити 20 серпня 1954 року. Перед від’їздом Марійка просила писати Михайлу. Сама вона померла в таборі під час операції на зоб. Ми листувалися. Хлопець писав дуже гарні, ніжні листи.
Ольга Михайлівна розгортає один з них. Правду кажучи, про таке кохання можна тільки мріяти. Так буває лише в кіно та романах. Душа коханого летить в Україну, де живе єдина, люба, котра чекає його. Але до зустрічі ще далеко. Прийде час, і вони поберуться. У Челябінську народиться їх донька Мирослава, яка через ярлик дитини “ворогів народу” не стала лікарем. А потім вони опиняться в незнаній до цього Старій Вижівці.
– До 1991 року ми часто їздили з чоловіком до друзів, – каже Ольга Михайлівна, – збиралися в лісі і співали заборонених пісень, як “Там у лісі, на поляні”. Це пісня про чоловікового брата, котрий загинув від рук енкаведистів.
– Коли помер Сталін, з Москви приїхала комісія, щоб переглянути наші справи, – розповідає жінка. – Мене мали звільнити 20 серпня 1954 року. Перед від’їздом Марійка просила писати Михайлу. Сама вона померла в таборі під час операції на зоб. Ми листувалися. Хлопець писав дуже гарні, ніжні листи.
Ольга Михайлівна розгортає один з них. Правду кажучи, про таке кохання можна тільки мріяти. Так буває лише в кіно та романах. Душа коханого летить в Україну, де живе єдина, люба, котра чекає його. Але до зустрічі ще далеко. Прийде час, і вони поберуться. У Челябінську народиться їх донька Мирослава, яка через ярлик дитини “ворогів народу” не стала лікарем. А потім вони опиняться в незнаній до цього Старій Вижівці.
– До 1991 року ми часто їздили з чоловіком до друзів, – каже Ольга Михайлівна, – збиралися в лісі і співали заборонених пісень, як “Там у лісі, на поляні”. Це пісня про чоловікового брата, котрий загинув від рук енкаведистів.
***
Україна і Бог. Бог і Україна. Цим вона прожила усе життя. Доля відірвала її від Галичини. В останні роки чоловікового життя дуже переживала за коханого Михася, котрому далися взнаки старі рани, завдані в мордовському таборі. А тут ще й із сином трапилася біда. Скільки усього складного випало на долю Ольги Михайлівни. Та одне я знаю напевне: найбільше вона любила і любить свою стражденну Україну, за яку ладна віддати своє життя, крізь яке пронесла цю велику любов.
Наталія ЛЕГКА,
Волинська область
| Comments: |
