«Тебе треба посадити»

Почувши, що в Любешові формується група для поїздки в столицю на акцію “Україна без Кучми”, Сергій зголосився і собі (він якраз був у академвідпустці після першого курсу навчання в Луцькому політехнічному інституті). Проблеми почалися ще в Любешові: мікроавтобус, яким збиралися їхати, не випустила з райцентру міліція. Поїхали до Луцька рейсовим автобусом. Але й там міліція не дрімала – першу партію “бусів” з протестантами було повернуто назад. Вирішили діставатися до Києва потягами. Сергієві довелося їхати в Маневичі й аж там сідати на “львівський”.
– Квитків до Києва не продавали на жодній станції, тож ми заплатили провідникові, й він розмістив нас у заповненому пасажирами загальному вагоні, хоча інші (плацкартні та купейні) були напівпорожні.
Вранці ми прибули в Київ, поснідали й пішли на акцію.  Мітинг і хода вулицями столиці, які влада ніби дозволила проводити, минули спокійно. Після закінчення акції керівники “Батьківщини” запропонували добровольцям створити наметове містечко й пожити в ньому днів з десять. Намети ми почали ставити неподалік Адміністрації Президента.
– Міліція не перешкоджала?
– Ні. Але, як виявилося, вона в цей час пильно за нами стежила з під’їздів і чекала слушного часу, тобто наказу. Все почалося вночі, десь перед ранком. Я прокинувся від галасу, вибіг зі свого намету і побачив, як сусідні злітають угору. Повибігали й інші люди, намагаючись захистити свої “домівки”, та міліціонерів було дуже багато, вони сунули з усіх-усюд, лупцюючи наметян кийками і заганяючи в машини. Вони запихали їх туди і вивозили.
Я зумів якось продертися крізь міліцейське оточення, кудись біг, але раптом побачив Юлію Тимошенко, біля якої збиралися такі самі втікачі, як і я. Підійшов до них, але й там міліція нас відразу оточила. З Тимошенко були Турчинов, Кирильчук, ще якісь депутати. Вони вступили з міліцією в перемовини, і нас з оточення випустили.
Уже розвиднілося, але ми все одно заблукали й опинилися біля якоїсь міліцейської установи. Втікати назад було пізно, так ми, набравшись сміливості, підійшли до міліціонерів, які там стояли, й запитали, як пройти на вокзал. Ті навіть дорогу нам показали, та як тільки ми трохи відійшли, вони кинулися нас доганяти. Схопили, та якраз у цей час туди приїхали журналісти, і нас відпустили. Проте щойно вони поїхали, нас знову схопили й заштовхали до “зечки” (спецмашини для перевезення арештантів). Годин п’ять возили містом, доки знайшлося  місце в камері попереднього ув’язнення якогось райвідділу міліції.
– Не били під час арешту?
– Ні. Били немилосердно вночі, коли громили наметове містечко. Деякі хлопці отямилися після того лише через добу в підвалах... Цікаво, що разом з учасниками акції в руки міліції потрапляли і випадкові люди. З нами, наприклад, сидів дядько, який вранці йшов купатися на Дніпро. Його виправдань ніхто й слухати не захотів. “Нічого ходити там, де не треба!” – ото й усі їхні пояснення про причину затримання.
– То вас так, без слідства й суду, і тримали?
– Ні. Кожного викликали до слідчого, а потім прийшла жінка-суддя, а з нею працівник СБУ, й почалося судилище: арештованих приводили до них, і суддя одразу ж оголошувала вирок – від однієї до трьох діб. Мені присудили три доби – завдяки есбеушнику, який назвав мене ледь не головним помічником... Тимошенко.
– Чому? Може, зафіксували на відео, коли стояв біля Юлії?
– Не знаю, може, й так. Словом, засудили тоді близько п’ятисот учасників акції.
А коли мій термін  наближався до кінця, мене і ще вісьмох хлопців раптом кидають до підвалу спецізолятора, звинувачуючи в злочинах “з особливо тяжкими наслідками”. Почалося слідство. Мій слідчий, вислухавши мене, знизав плечима: “Не розумію, чому ти сюди потрапив. Тебе потрібно випустити. Зараз я з’ясую”. Він пішов, але незабаром повернувся червоний, знервований: “Нічого не можна вдіяти: надійшов наказ посадити”.
З підвалу вночі нас повезли в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), де сиділи вже справжні “зеки”: хто чекав суду, хто подорожі в “зону”. Розмістили усіх по різних камерах. Мешканці камери дали мені подушку, якусь ряднину, і я ліг спати – на дощаному помості, де всі лежали покотом, бо ліжок там не було. Вже другого дня перевели, правда, у “бізнес-камеру” з двоповерховими ліжками і сякою-такою постіллю. Там, крім мене, сиділо ще троє: карний злочинець-рецидивіст з п’ятою чи шостою “ходкою”, наркоман і... один з помічників Юлії Тимошенко, якого арештували ще до акції.
– Не страшно було серед “зеків”?
– Та ні, вони навіть дуже гостинними були – нагодували вранці хлібом з ковбасою та помідорами, бо їм же носили передачі, а мені цього не можна було. Не дозволялося і з адвокатами зустрітися: коли ті приїжджали в ІТТ, нас ховали в підвал.
Відчув я тоді на своїх  руках і обійми наручників: беркутівці вивозили в них на місце “злочину” – де стояли намети. Багато допитували, примушуючи зізнатися, що ми злочинці, мовляв, щире каяття зменшить міру покарання. Та ніхто не зізнавався, бо вини, тим більше злочинної діяльності, за собою не мав. Не знаю, як воно все повернулося б, якби адвокати з Тернополя, яких найняла Юлія Тимошенко, щоб виручити нас із халепи, не встигли вчасно з протестом до Генерального прокурора.
Каральна машина забуксувала, і нашу дев’ятку випустили на волю, попередивши, що не маємо права впродовж року брати участь у подібних акціях, інакше...
– Зрозуміло, але рік цей давно вже минув, і от знову в центрі Києва вирують наметові містечка різних кольорів і політичних орієнтацій. Не збираєшся  до столиці?
– Не знаю. Вже не так багато маю вільного часу, закінчив інститут, шукаю роботу, допомагаю батькові у майстерні з ремонту годинників.
– Може, остерігаєшся наслідків тієї халепи, в яку потрапив чотири роки тому?
– Та ні, швидше, політика  для мене відійшла на задній план.

Розмовляв Микола Шмигін,
Волинська область