Однокласник освідчився в коханні через двадцять літ

– Все, набридло жити з алкашем. Ви-рішено – виходжу заміж та вибираюся з цієї квартири, –  з впевненістю у голосі заявила Оксана матері, коли батько в черговий раз прийшов додому п’яний “в доску”.
– Дитино моя, за кого ти вийдеш? У тебе ж навіть жениха немає. Куди підеш жити?  Житло в найм дороге, а грошей на купівлю нової квартири у нас немає.

Світлана була дуже вродливою дівчиною. Мала багато залицяльників, та заміж не поспішала, хоч всі подруги вже давно “повискакували” та обзавелися діточками. Але з кожним роком женихів на селі меншало, тому мама постійно застерігала, щоб дочка не залишилася в дівках: “Чого ти чекаєш? Принца на білому коні? Скоро всіх принців порозбирають, лише коні залишаться. Тата ось вже десять років як нема. А господар в домі потрібен, сама знаєш. Та й онучків хочеться поняньчити перед смертю. Он сусідка наша вже двох глядить, а дочка її – твоя однолітка”. Світлані вже й самій захотілося приміряти вбрання нареченої, адже на носі двадцять п’ять років. Іван, хлопець із сусіднього села, підбивав клинки до неї вже не перший місяць. Дівчині він також подобався, але любові до нього не відчувала. Парубок приходив до Світлани на вечорниці мало не щодня. Кожного вечора – декілька свіженьких анекдотів, цікавих історій, але щось в ньому насторожувало. Так і не встигнувши закохатися, Світлана вийшла заміж, бо вже “підпирав” живіт.

– Навіть на наш ювілей ти не міг стриматись і прийти додому як нормальний чоловік. Двадцять років я щодня дивлюся на твою п’яну морду. Не встигну дійти до будинку, як мені вже рапортують: “Ваш чоловік вже вдома. Ледь потрапив у вхідні двері, коли заходив. Як він ще ключем у замок попадає?”
Такі та подібні запитання уже стали звичними для Світлани, як “добрий день”.
– Чому Ви ще терпите його? Мало він вам нервів зіпсував? Мало крові випив? Розлучіться, й заживете щасливо, і я разом з вами. Життя вже нема з цим алкоголіком. Вас замордує й мене доведе до психлікарні. А я ще хочу пожити, поки молода, – повторювала Оксана матері, але та не слухала.
Вона розуміла, що розлучення було б найкращим порятунком для неї та дочки. Але чомусь не наважувалася на цей важкий, як їй здавалося, крок.
Роки проходили, все навколо змінювалося, але потяг чоловіка до пиятики – ні. Хіба що тепер він став пити ще більше і піднімати на дружину руку.
– Мамо, схаменіться, поки не пізно, розлу-чіться. Ви в мене красуня, знайдете собі такого чоловіка, який дійсно вас вартий, – вже наполягала дочка, бачачи, як її мати мучиться.
Від цих слів доньки батько ставав ще лютішим і починав замахуватися й на неї.
– Я цього не переживу. Або піду жити під міст, або негайно вийду заміж за чоловіка з квартирою. А ви мамо, якщо не маєте розуму, то продовжуйте жити з ним і далі.
***
Як задумала, так і зробила. Під міст жити не пішла, бо підвернувся хороший хлопець. Один в батьків, працює у фірмі батька, заробляє непогані гроші й квартиру власну має. Чого ще бажати? Хіба що, щоб не пив. Та Юрій і в рот не брав, навіть на якихось святкуваннях пив лише солодку водичку. Оксана вродою вдалася в маму, тому затягти хлопця у свої тенета їй було зовсім неважко. Через місяць і весілля відгуляли, і новосілля відсвяткували.
Молода сім’я заходила до батьків нечасто. Частіше мама провідувала дочку із зятем та ніяк не могла намилуватись трикімнатною квартирою з євроремонтом.
– Лише після переїзду в нову квартиру я відчула смак справжнього життя. І вам, мамо, вкотре раджу розлучитися, щоб хоч трошки пожити для себе, – з благанням у голосі сказала дочка.
Ці слова Оксани таки вплинули на жінку. Наступного дня вона вирішила подати на розлучення.
– Куди ти збираєшся із самого ранку? – ще не прийшовши до тями від вчорашньої пиятики, запитав Микола в своєї жінки.
– На роботу, але перед тим зайду подати заяву на розлучення, – впевнено, як ніколи, відповіла дружина.
– Ах ти с… – розлютився чоловік і накинувся на жінку з кулаками.
Світлана якось вирвалась та побігла до дверей. Тоді Микола забіг на кухню, взяв ножа і з усієї сили вдарив жінку в живіт. Лікарі повідомили, що смерть настала відразу. Після суду чоловік потрапив до в’язниці, а дочка щодня приносила на могилу матері свіжі квіти та тихенько плакала.
Вхід чоловікам заборонено
– Ти де шлялася? – запитав гнівно Юрій, коли Оксана ще й порога квартири не переступила.
– Провідувала маму… – не вислухавши до кінця пояснення дружини, чоловік дав їй ляпаса та кинув на ліжко.
– Ох, яка хороша донечка, щодня ходить на могилку матері, квіточки носить. Та кого ти надумала обдурити? Мене не обманеш. Завела собі коханця й прикривається померлою матусею. Кажи, як його звати, де він живе та скільки ти вже мені роги наставляєш? – ніяк не міг заспокоїтись ревнивий чоловік. – Мене попереджали, щоб я від тебе добра не чекав. Тобі лише моя квартира та гроші потрібні.
Такі сцени ревнощів відбувалися завжди, коли Оксана запізнювалася з роботи хоча б на п’ять хвилин. Достатньо було найменшого приводу, і Юрій  дорікав дружині, називав шльондрою, повією, підстилкою. На дівчину й справді задивлялися колеги по роботі, запрошували на каву, але Оксана завжди відмовляла і поспішала додому після робочого дня. Такі безпідставні звинувачення з боку чоловіка ображали її. Вона стомилася пояснювати, що довго чекала тролейбуса, що з’явилася невідкладна робота.
– Господи, за що ти караєш мене таким життям? Двадцять років я промучилася з батьком алкоголіком. Думала, вийду заміж, і все налагодиться. А зараз страждаю з ревнивим чоловіком. Невже всі особини чоловічої статі якщо не п’яниці, то ревнивці?
Після чергової сварки Оксана вирішила розлучитися. Від чоловіка не хотіла ні квартири, ні грошей, лише підпис на документі, в якому сказано, що вони один одному вже не чоловік і дружина. Але це бажання було майже нездійсненним. Юрій продовжував стверджувати, що кохає її та розлучення не дасть.
– Тоді я йду від тебе назавжди, і розлучення мені не потрібне. Живи своїм життям, а я – своїм, – заявила Оксана та рушила з речами до виходу.
– Йди, йди. Куди ж ти дінешся.  Все одно повернешся назад до мене.
– Я маю місце, куди вхід чоловікам буде заборонено.
Любив усе життя
Оксані й справді залишилася квартира батьків. Пішовши від чоловіка, з яким прожила лише один рік, зажила новим життям. Всю себе присвятила роботі. Тепер могла і довше затриматись, і з подругами на коктейль сходити. А про чоловіків і чути не хотіла. Навіть обручку носила, щоб не чіплялися.
Пройшли роки. Її кар’єра стрімко пішла вгору.  З бухгалтера стала начальником відділу в одній із солідних фірм столиці.
Одного разу на діловій вечері  в ресторані зустріла свого однокласника.
– Тебе й не впізнати: була красунею, а стала справжньою принцесою, – на вушко прошепотів чоловічий голос.
– А я тебе відразу впізнала, Олександре, – відповіла здивована жінка. – Отже, ти будеш моїм партнером по бізнесу. Я ж то думаю, звідки мені відоме це прізвище.
Як тільки Оксана Юріївна та Олександр Володимирович обговорили всі справи, стали згадувати шкільні роки. Олександр подобався майже всім дівчатам у класі. Бувало, доходило й до бійок за хлопця. І лише Оксані він був байдужим. Не любила вона бабіїв, хотілось такого, щоб кохав тільки її та не зраджував ніколи.
– Ти навіть у свої сорок  чудово виглядаєш. Так і залишився казановою, яким був у школі, чи знайшлася жінка, якій вдалося закохати тебе в себе?
– Не буду приховувати, жінок було багато. Колись це мені подобалося. Щодня нова дівчина, закохана до нестями. Але зараз хочеться спокою біля сімейного вогнища.
– Ти впевнений, що справді цього хочеш?
– Так, тільки через двадцять років я усвідомив, що все життя кохав лише тебе.
– А я стільки часу бігала за щастям, а до нього, виявляється, було лише рукою подати…