Зять запросив на сторіччя тещі

Свої 95 років лучанка Марія Феодосіївна Поліщук зустріла першого липня у ліжку. Бо десять років тому, якраз у День Конституції України, впала і поламала ногу. А потім вдруге – і не може ходити. Але оптимізму та інтересу до життя, як і любові до людей, через сидячо-лежачий спосіб буття не розгубила. Доглянута донькою Інною та зятем-москвичем Мар’яном Анджеловичем ця симпатична бабусенька на своє становище не нарікає, а відтак не стала родині тягарем. Натомість радіє сонечку і кожному прожитому дню, чекає онуків та правнуків. І, як у молодості, дуже багато читає. Застала ювілярку-довгожительку (а її мама Устинія трішки не дотягла до ста) в доброму настрої і з томиком Пришвіна під рукою.

Чоловік плекав сад і пестив дружину
Марія Феодосіївна, як підсумовує її зять Мар’ян, пережила на своєму віку немало: аж три війни. І в тридцять років залишилась вдовою. Проте згадує молоді роки з особливим трепетом. До речі, кожну подію донька Інна готова проілюструвати, бо, досліджуючи генеалогічне дерево роду, зібрала чимале досьє з фотографій та документів. “Підписувати кожне фото, – каже, – мене навчила мама”.
Заможні, як на ті часи, батьки Марії (мали у Заборолі шість гектарів землі та власну молотарку) були досить прогресивними людьми. І найперше хотіли дати дітям освіту. Тож і не дивно, що сільська кмітлива дівчинка потяглась до знань. Після початкової приватної школи Коленка пішла навчатися у Луцьку гімназію. І добре пам’ятає доньку Ірину славетної сенаторки Левчанівської, котра запалила в юних серцях свічу просвітництва.
Саме в гімназії знайшла Марія Ревель (прізвище прибалтійське) своє щастя – чудового хлопця Василя Поліщука з луцької інтелігентної родини. Перше кохання стало єдиним на все життя. Діждалась Василя зі строкової служби (служив він у Польщі, бо тоді Західна Україна була під нею), і у 1932 році вони побралися. А через рік народила першу донечку Риму.
Міський зять виявився не тільки надійним главою сімейства (мав хороше місце у дорожньому управлінні), а й неабияким садівником-любителем. Виписував з Кракова журнали із садівництва, замовляв рідкісні саджанці, та й сам умів досить вправно щеплювати дерева. Невдовзі посадив чудовий сад з яблуневими та вишневими алеями. Пригадали мама з донькою, що вже у травні дозрівав рідкісний сорт вишень. Марійка теж любила землю, вирощувала з мамою чудові помідори на грядці. Про фітофтору тоді й не чули.
Було у них, як у раю. Обійстя розквітало навесні жасмином та бузком, а клумби – рідкісними квітами. “Ми ці квіти для себе, для краси і приємності садили”, – каже привітна співрозмовниця, і помережане борозенками часу та випробуваннями обличчя розквітає у промінні сонячних спогадів. З теплом згадує свого чоловіка, яким уважним і добрим він був у неї: “Поснідаємо чи пообідаємо – не забуде мене поцілувати. Це було у нього звичкою. І подарунки до свят робив. На день Марії Магдалини подарував розкішну шубку, яку замовив у луцьких майстрів”. Дуже тішився, що його дружина така красуня.

Сімейне щастя було недовгим

Чоловік мріяв створити власну пасіку. Але війна обірвала усі плани. Одного дня по нього прийшли страшні нелюди з темними задумами. Забрали, як забирали тоді багатьох, принісши у сім’ю страшне горе. Люди тоді щезали, як комахи, потрапляючи у жахливі жорна доносів, наклепів та недовіри. Погорювавши-поплакавши, небога мусила якось давати дітям раду. Хоча від зацікавлених поглядів достойних парубків та чоловіків не було відбою, вона усім давала відсіч, бо дуже любила свого Василя. Але де його могилка, ніхто в родині не відав. Тільки через роки менша донька Інна дізналася правду від одного приїжджого, який, відбувши покарання у віддалених місцях, розповів, що їхнього батька розстріляли на містку Чорток. Відтоді з мамою та й усією родиною ходили вони на Меморіал слави, щоб вклонитися його пам’яті. Пошуки і розслідування підштовхнули доньку до думки, що батька розстріляли випадково, переплутавши з активістом колективізації, першим головою колгоспу Василем Поліщуком.
Вона теж дала своїм донькам гарну освіту, хоч сама трудилася, не покладаючи рук. Добре, що за порадою чоловіка у 1939-му здобула грунтовну економічну освіту з прискореним випуском у Волинській бухгалтерській школі Львівського міжобласного комбінату, що нині вже переросла у Волинський філіал Державної академії статистики, обліку та аудиту.
Про пережите воєнне лихоліття не хоче згадувати, але донька Інна воскрешає у пам’яті жахітливу сцену: село їхнє горіло, жінки з дітьми ховалися у схроні, а німець цей схрон знайшов. Її мама стала на коліна і німецькою мовою почала благати пощадити “кіндер”. Німець махнув рукою і пішов собі геть. Так врятувало тоді сім’ю її гарне знання німецької мови, яке дала гімназія.
На фотографії молода мама з мандоліною. Світлин того періоду дуже багато. У Марії Феодосіївни було чудове сопрано, співала у церковному хорі. Її запрошували навіть у відому капелу “Думка”, але зробила вибір на користь дітей. Зате по гастролях з драматичним театром по селах попоїздила. Грала головну героїню у “Наталці Полтавці”. А Петра – сільський красень Третяк. Співрозмовниця дорікає собі, що забула, як його звати, але по хвилі тут же додає: “Так Макаром його ж звали! Як я забула?”
А зять тим часом каже, що гріх не випити чарки “Кагору” за мамине здоров’я і зичить їй дожити до ста років та запрошує мене на її круглий ювілей. Цілком щиро.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>