Як «син ворога народу» став академіком

– Правду про свого батька я дізнався лише у 1985 році, коли розпочалася горбачовська перебудова, – згадує Ярослав Олександрович. – Один знайомий полковник КДБ розповів, що, згідно з їхніми документами, батька розстріляли енкаведисти у Радехові, і саме в день мого народження – коли мені виповнився рік.
Таким чином Ярослав Мольчак став «сином ворога народу». Після війни лютої зими у страшні морози маленького хлопчика разом з мамою, бабусею та дідусем повезли у Сибір.
 – Згодом, коли підріс, мені розповіли, що бабуся – мамина мама – тієї каторжної дороги не витримала, – каже мій співрозмовник. – Навіть невідомо, де її могила. А дід помер, коли мені було три роки. Я це вже добре пам’ятаю. Він лежав на двох дошках, покладених на табуретки, я підійшов до нього і кажу: «Діду, вставай». Ще тоді не розумів, що він мертвий.
На засланні разом з українцями працювали полонені німці. Валили ліс, будували бараки. Мама працювала у ліспромгоспі, зранку йшла на роботу, поверталася пізно ввечері.
– Вся дітвора з бараків збиралася разом, хтось зі старших людей за нами наглядав, – згадує дитинство пан Ярослав. – Потім орга-нізували дитячий будинок.
Саме тут загартовувався характер майбутнього вченого. За словами професора, найголовнішому: повазі до людей, терплячості і водночас умінню постояти за себе, жити в колективі – його навчили у дитячому будинку.
– Коли мені було років вісім, мене викликали до директора і сказали, що я вже не бандерівець, не «син ворога народу», а коли закінчу школу, то зможу поїхати у свої рідні краї, – каже професор.  
Але це ще не всі випробування, які випали на долю волинянина – у ліспромгоспі мама стала інвалідом, сім років не ходила. Щоб заробити якусь копійку, Ярослав разом з іншими дітьми ходив у тайгу збирати ягоди. Якось хлопчина продав відро ягід, купив картоплі, зробив дерунів і приніс мамі в лікарню. Побачивши гостинець сина, жінка стала плакати: «Я хотіла б дожити і побачити, ким ти будеш». Та не довелося – на засланні померла.

Кирзові чоботи – найкращий подарунок

Найтепліші спогади у Ярослава Олександровича про друзів дитинства. Дружили три хлопчаки: українець Славко Мольчак, німець Мішка Майзнер та росіянин Борька Єрін. Згодом їхні дороги розійшлися. Але найщиріша та найвірніша дружба – у вихованців дитячих будинків.
– Я не можу сказати, що в школі був відмінником: четвірки, трійки, кілька п’ятірок. Зате отримав права тракториста – радянська влада готувала кадри для сільського господарства.
А інтерес до водної стихії з’явився в майбутнього академіка, очевидно, ще в роки тайгового дитинства.
– У нашому селищі була річка Лєтка, яка впадала у Вятку, Вятка – в Каму, а Кама – у Волгу. Ми цілими днями пропадали біля води, ловили піскарів, спостерігали, як сплавляють ліс.
Після закінчення школи інтернатівці отримали перед випускним вечором просто шикарну на той час нагороду – новенькі кирзові чоботи та перелицьовані з військової форми піджаки зі стоячим комірцем.
Юнак повернувся в Україну, бо його завжди тягнуло на Батьківщину. Проживши все свідоме життя на засланні у Кіровській області, Ярослав приїхав у Торчин, де була родина, жив дід Федір Мольчак.
– Діда не вивезли у Сибір, бо рідний брат мого батька служив у радянській армії.

Ярослав став студентом Львівського зооветеринарного інституту, але через місяць залишив навчання:
– Побачив, що це не моє, – пояснює професор, – і пішов працювати у Торчинську заготконтору. Звідси мене, як кращого робітника, направили вчитися в Луцьке кооперативне училище на продавця. Який з мене вийшов би продавець – не знаю. Не встиг закінчити, бо призвали в армію.
Служити хлопець потрапив у Чортків Тернопільської області, але після конфлікту зі старшим лейтенантом Марковим, який тоді заявив: «Я зроблю так, що ти вивчиш географію Радянського Союзу!», потрапив на Далекий Схід.
– І я вивчив географію не тільки Радянського Союзу, – з посмішкою згадує ті погрози Ярослав Олександрович, – а став доктором географічних наук.
Після армії закінчив з відзнакою Український інститут інженерів водного господарства у Рівному. Його залишили в аспірантурі. Після захисту кандидатської дисертації працював викладачем.
У 1982 році Ярослава Олександровича запросили на роботу у Луцький педінститут, який згодом реформували у Волинський державний університет імені Лесі Українки. Через п’ять років захистив докторську дисертацію з гідрології. У 1995 році Ярослав Олександрович став академіком Української екологічної академії наук, він – автор монографій «Ріки Волині», «Озера Волині».
Уже шість років професор Мольчак працює у Луцькому державному технічному університеті, очолює навчально-науково-виробничий інститут ресурсозбереження та будівництва, в який входять факультет будівництва та дизайну, факультет екології та приладоенергетичних систем. Нещодавно вийшла нова книга науковця «Річки та їх басейни в умовах техногенезу».
Крім занять наукою, Ярослав Олександрович ще грає на баяні, на акордеоні, на кларнеті, пише картини, захоплюється різьбою по дереву. Ще в юності навчився шити чоботи, і не прості, а зі скрипом.
Щоб бути успішним науковцем, потрібен надійний тил. Дружина Людмила Григорівна завжди допомагає і підтримує свого чоловіка. Їхня донька Ірина – кандидат географічних наук, доцент кафедри безпеки життєдіяльності.
– Дочка мене «переплюнула», вона в 25 років захистила кандидатську дисертацію, – каже Ярослав Олександрович.
На завершення нашої розмови я попросив професора дати кілька порад молодому поколінню: що потрібно робити, щоб стати академіком?
– Перш за все – треба любити науку, бути дуже терплячим та наполегливим. Без цього можна стати  лише «кандидатом в науку», але не кандидатом наук.