Англійців привчили до сала, у Бундестазі… переночували

Увесь світ вже майже місяць перебуває в атмосфері футбольного свята, яке трапляється раз на чотириріччя. Але в Україні особливий ажіотаж, адже наша команда пробилася до чемпіонату світу вперше. Тож багато українських вболівальників прагнули власними очима побачити дебют рідної збірної. Серед цих щасливчиків опинилися й двоє лучан – Віталій Гуменюк та Ігор Герасимчук, які побували на стартовому поєдинку України проти Іспанії. Віталій погодився розповісти про перипетії цієї захоплюючої подорожі. Ігор приєднатися до розмови не зміг, оскільки зараз працює у Києві.

Аби потрапити на чемпіонат світу, хлопці вирішили подбати про все заздалегідь. Віталій звернувся до луцької філії відомої української туристичної фірми (не називаємо її, аби нас не звинуватили в антирекламі), яка однією з перших почала організовувати тури на Мундіаль. Там повідомили, що ціна поїздки на три матчі української збірної – 1800 євро. За путівку на стартовий матч у Віталія запросили 800 євро.
– Я погодився, але перепитав, чи не матиму проблем з відкриттям візи і яку суму втрачу, якщо її для мене не відкриють. Мені повідомили, що у разі виникнення труднощів я втрачу все. Приблизно така ж ситуація  була в Ігоря. Ми зрозуміли, що так далеко не заїдем, – розповідає Віталій.
Тоді хлопці вирішили їхати самі. Щоб отримати німецьку візу, треба було мати на руках або самі квитки на гру, або сертифікат від ФІФА про перебування в черзі на них. Також необхідно було заздалегідь подбати про місце проживання у Німеччині. Тож на офіційному сайті ФІФА Віталій та Ігор забронювали резервні квитки і замовили місця у готелі.
У Німеччину Віталій та Ігор прибули поїздом Київ-Берлін. До матчу Україна-Іспанія, який проходив у Лейпцигу, залишався цілий день, тож було вдосталь часу, аби погуляти німецькою столицею. Своїм виглядом Берлін нагадував про свято. Прагматичні німці як ніколи дали волю фантазії і зробили усе, щоб футбольні вболівальники постійно відчували святкову атмосферу. Як розповідає Віталій, навіть берлінську телевежу з кулеподібною баштою організатори розмалювали під футбольний м’яч. А в самому центрі міста навпроти приміщення німецького парламенту – Бундестагу – розгорнувся величезний спорткомплекс зі штучними полями для вболівальників, бажаючих пограти у футбол. Вхід туди коштує всього 1 євро, але за ці гроші можна грати цілий день.
Та спершу у Берліні хлопці вирушили у Трептен-парк – меморіал слави на честь загиблих у Другій світовій війні радянських воїнів. Справа у тому, що в Ігоря тут похований двоюрідний дід. Меморіал вразив хлопців своєю охайністю.
– Можна сказати, що переможені бережуть пам’ять про своїх переможців краще, ніж про своїх же героїв, – досі дивується Віталій.
Так Берліном хлопці гуляли допізна, вже десь о третій ночі вирішили їхати до Лейпцига. Необхідно було подолати відстань у майже двісті кілометрів. Хлопці взяли квитки на потяг й розраховували трішки поспати у дорозі, але тут на них чекав сюрприз. Німецький поїзд подолав 200-кілометрову відстань за 50 хвилин. Отже, їм не вдалося навіть подрімати, не те що поспати.

Знайомство з англійцями «замочили» нашою горілкою і... салом

Поблизу лейпцизького вокзалу Ігор та Віталій зайшли у „Макдональдс”. Тут на хлопців в українських футболках натрапили двоє англійських фанатів, які спочатку прийняли Віталія та Ігоря за вбо-лівальників зі Швеції. Та коли англійці дізналися, що мають справу з українцями, зраділи ще більше. До того ж, один з англійців виявився фанатом „Челсі” і неабияк зрадів землякам свого нового кумира – Андрія Шевченка. Далі бе-сіду продовжили за столом. Допомогло те, що Ігор чудово володів англійською. Лучани почастували англійців українською горілкою. Найцікавіше ж було, коли виникло питання про закуску.
– Було із собою сало, яке одразу виклали на стіл. Англійці дивакувато поглянули на нас з Ігорем. Але коли ми вмовили їх спробувати український натурпродукт, наші нові знайомі посміливішали й вже самі почали відрізати шматками сало, – згадує Віталій.
Під час бесіди виявилося, що англійці досить обізнані у футболі і ще пам’ятають, як грали Бєланов та Рац. Розчулені привітністю українців, англійці запросили Ігоря і Віталія до себе в гості у приміську зону поблизу Лейпцига. Там ще з кількома англійськими фанами вони знімали котедж з басейном.
До речі, один з англійців на ім’я Тім якраз і допоміг нашим хлопцям потрапити на матч України. Адже за сертифікатом ФІФА, який нібито гарантував хлопцям квитки на цю гру, у касовому центрі поблизу стадіону лучанам відмовили у продажу квитків. Спекулянти-араби були тут як тут, щоправда, пропонували купити перепустки на матч по 300 євро! Але у хлопців із собою на поїздку було всього по 400 євро, тож така ціна їм була просто недоступна.
– Було дуже неприємно, адже проїхати стільки і не потрапити на гру – це просто катастрофа. І тоді Ігор зателефонував до Тіма. Англієць порадив йому людину, в якої ми без проблем купили квитки по 150 євро з позначкою „Квота Федерації футболу України” в український сектор. Це вже, до речі, претензія до наших футбольних функціонерів, адже в Україні купити квиток було ой як непросто, – каже Віталій.

– Атмосфера, яка панувала на стадіоні, запам’ятається мені на все життя. Те, що наша команда грала жахливо і програла – це одне. Але коли ще перед початком гри над стадіоном зазвучав гімн і вболівальники з українських секторів почали співати стоячи, приклавши руку до серця, у мене на очі навернулися сльози, а тіло затремтіло. Такого піднесення я ще в своєму житті не відчував. Воно майже повністю компенсувало біль поразки, – помічаю, що при цих словах у мого співрозмовника якось по-особливому засвітилися очі. – Якось не було образи і на Андрія Шевченка, який мав безпорадний вигляд у грі з іспанцями. Він після фінального свистка змусив усіх футболістів української збірної підійти до синьо-жовтих секторів і подякувати вболівальникам за підтримку. З цього погляду він свою капітанську функцію виконав.
Як виявилося пізніше, не всім вболівальникам пощастило з атмосферою на стадіоні. Вже їдучи додому, Віталій познайомився у поїзді з хлопцем із Дніпропетровська, який також приїхав у Німеччину, щоб побувати на дебютному матчі України. Купивши білет у спекулянта, він опинився в... самісінькому центрі найбільшого іспанського сектора. На щастя, обійшлося без особливих ексцесів. А вже за рахунку 3:0 іспанці пригостили українця пивом і подарували іспанський прапор, пояснивши: „Це тобі за хоробрість”.
Загалом Віталій каже, що німцям на час проведення чемпіонату світу вдалося створити атмосферу доброзичливості. До охорони стадіонів та інших споруд організатори в основному залучали волонтерів. Поліція також була скрізь, але щоб не викликати зайвої агресії, вона ніби спостерігала за усім збоку і намагалася уникати конфліктів. Прикладом цьому може бути ситуація, свідком якої був сам Віталій.
– Після матчу Швеція-Парагвай (ця зустріч закінчилася з рахунком 1:0 – авт.) шведи дуже бурхливо святкували перемогу своєї команди й страшенно напилися. Так сталося, що я випадково опинився разом з ними. Шведи великою групою йшли центральними вулицями Берліна й страшенно галасували. Наче салют, у повітря летіли пляшки і банки з-під пива. І вся ця процесія вперлася у десяток по-ліцейських машин. Мене навіть зацікавило, що ж далі буде. Бо в нас у такому випадку все було б приблизно за таким сценарієм: правоохоронці накинулися б на фанатів з кийками, і на цьому б свято закінчилося. А тут поліція, бачачи, що проблем можна уникнути, обернула все на жарт і почала… пригощатися від шведів пивом. Уявіть собі картину: обвішані касками, гумовими кийками і пістолетами німецькі поліціянти почали танцювати разом зі шведами, – із захопленням розповідає вболівальник зі стажем.
При цьому, за словами Віталія, така поведінка правоохоронців зовсім не означає, що на вулицях німецьких міст твориться безлад. Адже м’якість поліції поєднується із чітким дотриманням порядку, але будь-яка вимога до вболівальника подається із посмішкою, і така ввічливість вже сама по собі не дозволяє порушувати правила.

Жанна не дала ночувати під плотом

Після закінчення гри Україна–Іспанія Віталій з Ігорем дещо затрималися поблизу стадіону. Коли ж хлопці похопилися і почали шукати свій готель, дівчина в інформаційному бюро російською мовою повідомила, що він знаходиться за 35 кілометрів від Лейпцига. Година уже була пізня, і дістатися туди можна було лише на таксі, що коштувало б 50 євро. Хлопці засмутилися, адже були дещо обмежені у фінансах. У цій ситуації їм допомогла дівчина з інформаційного центру – Жанна, яка виявилася родом із Сум. Вона сказала, що як тільки у неї закінчиться робочий день, вона одразу ж підвезе земляків у потрібне місце власним авто.
– Ми дуже вдячні їй. Бо самі цей готель ніколи б не знайшли. Жанна провозилася з нами хвилин сорок, поки не знайшла потрібне місце. Причому робила все це безкорисливо. Тут ми справді відчули своєрідне єднання, відчули, що ми земляки. Така підтримка на чужій землі для нас була як бальзам на серце, – згадує Віталій.
Вже наступного дня хлопці знову зустрілися з Жанною і запросили її на каву. В кафе відбулася ще одна приємна зустріч. Офіціантка, яка обслуговувала столик українців, виявилася родом з Луцька, і звати її також Жанна. Більше того, після розмови з’ясувалося, що вона сестра дівчини хорошого друга Віталія.

У день від’їзду з Німеччини Віталій вирушив до Берліна, звідки мав відправлятися в Україну поїздом. Але так сталося, що лучанин переплутав вокзали, яких у німецькій столиці декілька, і не встиг на потяг. На щастя, білети вдалося обміняти наступного дня, але потрібно було десь перебути ще майже добу, а грошей уже практично не було. Десь вже приблизно о дванадцятій годині ночі проходячи повз Бундестаг, Віталій помітив, що двері у нього ще й досі відчинені. Вирішив зайти всередину і піднятися до купола, де є оглядові місця з прекрасними видами на місто. На одне з таких місць – лавочку біля вікна – Віталій примостився і незгледівся... як заснув.
– Я прокинувся від того, що мене хтось штурхає. Відкрив очі і ніяк не міг збагнути, де я. Дівчина-охоронець пояснила мені, що Бундестаг вже давно закрився для відвідувачів, а мене тут просто забули. Виходячи з німецького парламенту, ніяк не міг стримати сміху. Охорона дивилася на мене квадратними очима, але, що приємно, мене проводжали спокійно, – ще й зараз при згадці про цей епізод губи Віталія розпливаються у широкій посмішці.
...Досипати ніч лучанину довелося на залізничному вокзалі у компанії п’яних шведів. Вони буквально штабелями лежали на підлозі. Їх було кілька сотень, а вокзал перетворився на імпровізований готель.
Але й на цьому пригоди Віталія не скінчилися. Вже зранку навпроти входу в німецький парламент він зустрів Леоніда та Людмилу Кучм і попросив з ними сфотографуватися. Охорона спочатку занервувала, але сам екс-президент поставився до пропозиції нормально. З Леонідом Даниловичем навіть вдалося поспілкуватися про футбол, поговорити про збірну і прогнози щодо її виступів. Отож після чемпіонату світу домашній фотоальбом Віталія Гуменюка поповнився ще й знімком з хай і не зовсім нині популярним, та все ж колишнім президентом України. З’явилося чимало нових знайомих і друзів, не кажучи вже про безліч вражень, які закарбувалися у пам’яті лучанина на все життя.