Віктор Мельник: «Перемога в «Шансі» – це воля Божа»

Хто б міг подумати, що найпершою гучною і важливою нотою на шляху до мрії стане розважальна телепрограма „Караоке на Майдані”, де він здивував своїм голосом і виконанням класичних творів юну публіку, котра, як ми думаємо, кохається тільки на “попсі”. Тому й випав шанс шістнадцятилітньому Віктору Мельнику взяти участь у телевізійному проекті “Шанс”. Зважаючи на унікальні здібності аматора, постійні ведучі Наталя Могилевська та Кузьма змушені були терміново шукати відомого українського тенора Володимира Гришка, щоб допоміг підготувати новачка до виступу. Артист був вражений голосом школяра і вже увечері, коли Віктор виконав на сцені оперну арію, першим захоплено зааплодував йому стоячи, і вслід за ним встав увесь зал. У заключному гала-концерті, на якому було оголошено про перемогу Віктора (за результатами голосування він набрав понад 64 з половиною тисячі голосів), вони співали дуетом. А далі були автографи, прихильниці, які прагнули сфотографуватися з переможцем.
На шістнадцятилітнього юнака несподівано “упала” перша слава.  І з нею – шанс вступити до консерваторії, навчатися у відомого українського тенора, а відтак стати оперним співаком.
Схоже, кожен, хто спостерігав за програмою та навіть брав участь у голосуванні,  мав відчуття, що перед його очима народжується нове сценічне ім’я, нова гордість Буковини. І в цей час до Великого Кучурова вже їхали журналісти, „обривали” телефонні дроти. Це інтерв’ю вдалося взяти не одразу: юнак все ще був у Києві. Коли приїхав додому на екзамен, аж тоді відбулася розмова.
– Вітаємо тебе. Розкажи, коли ти вперше заспівав, як сприйняли оточуючі. Наскільки відомо, ти співаєш у церковному хорі разом з мамою. Очевидно, твій талант передався генами?
– Професійно в родині співом ніхто не займався, але, наскільки я чув, у батька був брат, який мав дуже добрий голос, їздив на різні самодіяльні конкурси, однак у нього не було можливості навчатися. Та загалом рід наш співучий. До того, як  почав займатися солоспівом з викладачем музучилища Лідією Степанівною Гакман, у мене були інші плани на майбутнє. Думав вступати у Почаївську духовну семінарію, мав бажання стати священиком, а мама хотіла, щоб я був дияконом, тому що, на її думку і мою також, у священика велика відповідальність перед Богом. У церковному хорі я співав іншою манерою, бо церковний і сольний спів – це дві різні речі.
Я ніколи не цікавився оперою до того моменту, як пішов до училища. Але класична музика мені подобалася, любив слухати оркестрову музику, фортепіанну. Навіть сам трохи навчався в музичній школі, але... покинув, бо не мав терпіння вчити твори...
– Але ж оперний спів – це важка робота, до того ж, ти співаєш італійською... Як ти працюєш над оперними партіями і чи маєш вже свій репертуар?
– Поки що в репертуарі тільки арії. А партію якусь вивчати я ще замолодий, в театрі мені співати ще рано. Але працювати зі своїм голосом – то не те що грати на інструменті.
– Що спонукало тебе поїхати на „Шанс”? Певно, бачив, як інші люди там знаходять для себе шанс?
– Так. У момент, коли на передачу потрапив Іван Березовський (а я тоді вже займався у Лідії Степанівни), у мене виникло таке велике бажання, але минув певний час, перш ніж поїхав сам до Києва.
– Відомо, що ти їздив до столиці разом з батьком, щоб тебе прослухали у консерваторії. І тоді ти потрапив на „Караоке”?
– Консерваторія була потім... Я пішов на „Караоке”, і було вже не до консерваторії.
– А тепер на консерваторію дали 100 тисяч гривень...
– 100 тисяч надійдуть до Гришка, оскільки він мій продюсер, частину він віддасть мені з батьками, частина піде на різні конкурси, на те, щоб знімати житло в Києві.
– Володимир Гришко після знайомства з тобою і під час виступу не приховував свого захоплення. Ось ви підписали з ним угоду, і які подальші кроки співпраці?
–  Він сказав, що коли я вступлю до консерваторії, візьме мене до себе в клас, ми будемо працювати у двох напрямках: і навчання, і розкрутка, участь у концертах, щоб виступами я міг заробляти собі той мінімум, який потрібний для прожиття в столиці.
– Тебе порівнюють із Солов’яненком... Як ти до цього ставишся?
– Приємно, звичайно, але мене із Солов’яненком рівняти не можна, у нас зовсім різні голоси.
– Як тебе прийняли в селі після „Шансу”, як зустрічали – з оркестром, квітами, хлібом-сіллю на рушнику?
– Оркестру в селі немає. Людей я майже не бачу. Але у школі під час свята останнього дзвоника, звісно, про мою перемогу говорили, аплодували, були люди з району, вручили маленький подарунок, подяку.
– А під час навчання в школі тебе залучали до шкільного хору, ансамблю?
– Хору, ансамблю в нас нема.
– У вас у школі більше немає талантів?
– У нас вже кілька років навіть немає вчителя музики.
– ?!
– Був учитель, який тепер викладає в музичній школі, бо впевнений, що там принесе більше користі тим, кому це потрібно.
– А не тягне заспівати щось інше? Ту ж естраду, як от Басков…
– Басков фактично перейшов в естраду… А я хочу поєднувати естраду з класикою. Хочеться працювати у всіх напрямках, щоб іти до широкого загалу. Класику не всі розуміють…
– У тебе є свої кумири у тій же класичній музиці, естрадній?
– Із сучасних класичних виконавців мені дуже подобається Пласідо Домінго, який входить до трійки кращих тенорів світу. Щодо естради, то нікому не надаю перевагу. Я можу слухати все.
– Чим ще захоплюєшся? Спорт? Вірші? Малювання?
– Вірші не пишу, малювання теж мені від мами не передалося (мама пише ікони). Я людина домашня: люблю посидіти біля комп’ютера. Спортом не захоплююся.
– І за нашу футбольну команду не вболіватимеш під час чемпіонату світу?
– Я маю патріотичне бажання, щоб українська збірна виграла, але задоволення від споглядання того, як два десятки дорослих чоловіків бігають за м’ячем, не отримую.
– Ти вже знаєш, на відміну від ровесників, як складеться твій шлях. Вважаєш, що десь є над тобою щаслива зірка?
– Щаслива зірка? Напевно. Але якщо так вийшло, то на все воля Бога. Так було йому угодно.

Валентина МАЦЕРУК,
Чернівецька область
Фото Тараса ЛАЗАРУКА