Не думала, не гадала, як начальником вокзалу стала
Від касира до начальника вокзалу – такий шлях за 23 роки праці на залізничній станції міста Луцька пройшла Ірина Бас, яка цими днями святкує ювілей. Як стверджує сама леді-бос, найбільшої втіхи на цій роботі приносить їй спілкування з людьми.
Ірина Миколаївна Бас родом із села Рудка-Козинська Рожищенського району на Волині. Зі шкільної парти мріяла пов’язати свою професію з математикою, адже дуже любила цей предмет (навіть зараз пам’ятає формули). Але не вистачило півбала, щоб вступити до Львівського університету на факультет кібернетики. Почала працювати в школі, вела туристичні гуртки. Та за станом здоров’я не змогла продовжувати цю роботу. Тому шукала таку, щоб бути на одному місці. Знайшла вакансію касира на залізничній станції, закінчила технікум за спеціальністю. Праця відразу припала до душі Ірині Миколаївні, адже кожного дня знайомилася з різними людьми: хтось, щасливий, поїхав відпочивати, хтось розповідав про наболіле. Одного разу навіть допомогла якомусь чоловіку поїхати на передачу “Жди меня” на зустріч зі своєю дочкою, яка розшукала його через багато років.
Вісім років тому Ірині Бас запропонували посаду начальника вокзалу. Як зізнається співбесідниця, робочий день у неї розпочинається з численних телефонних дзвінків та спілкування з відвідувачами.
– Нікому не можу відмовити, – ділиться думками Ірина Миколаївна. – Адже люди приходять, щоб поділитися своєю бідою і попросити допомоги. Всіх вислуховую, намагаюсь чимось зарадити. Людей потрібно любити, бо не буде пасажирів – не буде й залізниці. Поваги до людей навчила мене Наталія Семенова, яка колись працювала начальником станції. За це я дуже їй вдячна.
Звичайно ж, проблем на залізниці вистачає. Чого лише варте наболіле питання будівництва мосту, який з’єднуватиме вокзал із завокзальним ринком! Та вирішення цієї проблеми залежить від міської влади. А от ремонт вокзалу планується наступного року. Подорожчання квитків не дуже вплинуло на довжину черг біля кас: кількість пасажирів не змінилася. Так, наприклад, плацкартні і купейні квитки до Києва подорожчали на дванадцять гривень.
На роботі – дбайливий начальник, вдома – турботлива мама і дочка. Кожної п’ятниці на вихідні вона поспішає до рідного дому, щоб провідати стареньких батьків. “Чи сніг, чи дощ, чи заметіль – мама чекає мене на лавочці, а тато виглядає біля вікна, бо вже не може ходити,” – розповідає пані Ірина. Має донечку. Зізнається, що хотіла колись і сина. – Хоча тепер він у мене є (посміхається). Це мій зять – дуже хороша дитина і мамою мене називає, – залюбки своєю радістю ділиться мама-теща. І найкращим подарунком до ювілею очікує підвищення до “посади” бабусі.
– Якщо фах не подобається – шукай інший, – каже Ірина Миколаївна. – А я знайшла себе в цій роботі, тому й не жалію про тих півбала, хоча спочатку дуже плакала. За 23 роки праці на залізниці найбільшою нагородою для мене була і залишається щира подяка пасажирів.
Вісім років тому Ірині Бас запропонували посаду начальника вокзалу. Як зізнається співбесідниця, робочий день у неї розпочинається з численних телефонних дзвінків та спілкування з відвідувачами.
– Нікому не можу відмовити, – ділиться думками Ірина Миколаївна. – Адже люди приходять, щоб поділитися своєю бідою і попросити допомоги. Всіх вислуховую, намагаюсь чимось зарадити. Людей потрібно любити, бо не буде пасажирів – не буде й залізниці. Поваги до людей навчила мене Наталія Семенова, яка колись працювала начальником станції. За це я дуже їй вдячна.
Звичайно ж, проблем на залізниці вистачає. Чого лише варте наболіле питання будівництва мосту, який з’єднуватиме вокзал із завокзальним ринком! Та вирішення цієї проблеми залежить від міської влади. А от ремонт вокзалу планується наступного року. Подорожчання квитків не дуже вплинуло на довжину черг біля кас: кількість пасажирів не змінилася. Так, наприклад, плацкартні і купейні квитки до Києва подорожчали на дванадцять гривень.
На роботі – дбайливий начальник, вдома – турботлива мама і дочка. Кожної п’ятниці на вихідні вона поспішає до рідного дому, щоб провідати стареньких батьків. “Чи сніг, чи дощ, чи заметіль – мама чекає мене на лавочці, а тато виглядає біля вікна, бо вже не може ходити,” – розповідає пані Ірина. Має донечку. Зізнається, що хотіла колись і сина. – Хоча тепер він у мене є (посміхається). Це мій зять – дуже хороша дитина і мамою мене називає, – залюбки своєю радістю ділиться мама-теща. І найкращим подарунком до ювілею очікує підвищення до “посади” бабусі.
– Якщо фах не подобається – шукай інший, – каже Ірина Миколаївна. – А я знайшла себе в цій роботі, тому й не жалію про тих півбала, хоча спочатку дуже плакала. За 23 роки праці на залізниці найбільшою нагородою для мене була і залишається щира подяка пасажирів.
Інна Власюк,
м. Луцьк
м. Луцьк
| Comments: |
