А Сергійко матері діждався!

Кілька років тому газета “Вісник і Ко” розповіла сумну історію про одинадцятирічного хлопчика з Березної Волі Любешівського району Сергійка Кондаревича, батько якого помер, а мати, мешкаючи в Росії і перед смертю чоловіка з ним розлучившись, не хотіла забирати сина до себе. Сергійка виховувала сімдесятирічна бабуся, але він все ж сподівався і чекав маминого приїзду, писав до неї і до своєї молодшої сестрички листи на Смоленщину…
Та найприкріше у цій життєвій історії, що бабуся, Антоніна Демидівна Кондаревич, марно оббивала пороги різних соціальних інстанцій з єдиним проханням – усиновити внука. “Інстанції” відмовляли їй у цьому, прикриваючись бюрократичними постулатами: Сергійко не мав документів (залишилися в Росії у матері). Без метрики, без письмової відмови живої матері від сина опікунство оформити було великою проблемою. Антоніна Демидівна була у розпачі: внук фактично став круглим сиротою, жив у неї, можна сказати, неофіційно, без будь-якої підтримки з боку держави, окрім так званих “гробових” (2 грн 10 коп.) і безплатних обідів у школі. Так тривало майже чотири роки, ситуація з усиновленням заходила у глухий кут, а Сергійкова мати на зустріч з ним не подавала жодних надій…
І все ж історія ця, про що читач, мабуть, здогадався із заголовка, отримала таки щасливу розв’язку. Відколи ми зустрілися з бабусею та внуком-сиротою і почули їхню сумну розповідь, я періодично цікавився у знайомих березновільців їхньою долею, тож і про ту розв’язку дізнався, звичайно, раніше і став чекати нагоди зустрітися з Антоніною Демидівною. Й от така нагода трапилася. Моя давня знайома впізнала мене, лише коли нагадав їй про кореспондентів з Луцька, які приїжджали до неї восени 2003-го.
– Ще й після статті у “Віснику і Ко” скільки я походила по кабінетах! І в міліцію зверталась, щоб дали запит, чи жива та невістка, чи ні, – стала розповідати вона. – Уже й не знала, що далі робити. Аж якось наприкінці позаминулого літа була я в лісі, неподалік села, гриби чи ягоди збирала, не пам’ятаю добре. Там і знайшли мене люди й переказали, щоб невістку йшла зустрічати. Доки я дійшла додому, внук тим часом сам найняв машину і поїхав по матір у Любешів – якраз вони і під’їжджали до двору.
– Як же внук дізнався про материн приїзд?
– А вона зателефонувала в село і попросила повідомити нас. Зустрілися з невісткою ми добре, посиділи, поговорили. Вона подарунка мені привезла. Проте довго не гостювала, бо на роботу поспішала – відпросилася на кілька днів… Сергійко ж був дуже радий, адже він так чекав її.
– Не шкода було Вам розлучатися з онуком? Стільки років були йому і за бабу, і за матір…
– Шкода. Ще й досі він мені сниться. Але мати є мати. Я вже стара. Хіба його так догледіла б, як мати, хіба дала б йому те, що може дати лише рідна мати? І Сергійкові було сумно покидати нашу хату. Він тут звик: до села, до друзів-однолітків. “Сірожо, – кажу йому, – може, не поїдеш? Може, там тобі не так добре буде, як зо мною?” “Бабо, – відповів, – там то добре, але там не буде таких харчів, як тут...”
– А все-таки, чому так довго не приїжджала по нього мати? Якось пояснювала вона це?
– Сказала, що спочатку не було де жити, а потім грошей на дорогу не могла назбирати…

Сергійко Кондаревич уже другий рік живе з мамою та сестричкою на Смоленщині. Чи має другого батька, тобто вітчима, цього Антоніна Демидівна не знає – не хотіла на цю тему з невісткою говорити, бо вважає, що то її особиста справа. Бабусю свою хлопчик не забуває: пише їй листи. На жаль, баба відписати внукові не може: не до письма вже очі зробилися. Та ще й адреса точна, на біду, десь загубилася: не листа, але копійку яку, що заощадила від пенсії, все ж таки має намір переказати йому.