Пенсіонерка доглядає трьох інвалідів

Ганні Кобрин із села Галузія Маневицького району, що на Волині, можна тільки поспівчувати. 68-річна жінка, яка поховала чоловіка, живе з двома дорослими дітьми-інвалідами, а неподалік у старенькій хатині мешкає її батько – 101-річний Олексій Бакай. Без її допомоги він не може поїсти, піднятися – розбив інсульт. Але хати полишати не збирається: куди вже покидати обжите гніздо? Ось і бігає жінка, як білка. Але не нарікає: “За все дякую Богові…” – каже.В Олексія Денисовича з дружиною було 14 дітей. Правда, п’ятеро померли малими. Хоч і ротів у хаті було багато, але це не стало на заваді, і Олексія Бакая забрали у 1944 році на війну. Тяжко переживав він розлуку з рідними, мабуть, тільки любов до них і врятувала його. Однак поранення все ж не вдалося уникнути. Перебило кисть руки, однак волинянин навчився і нею працювати. Коли повернувся в село, пішов працювати в колгосп, притому на одну з найважчих робіт – ковалем. Олексій Денисович сам зростом був невисокий, але сильний. У селі казали: “Дід крепкий”. Залізо слухалося його. Окрім того, що вміло в руках тримав ковальський молот, вмів і хати будувати. Коли у 1957 році згоріла оселя, він за два роки власними руками збудував нову. Та не тільки для себе, але й дітям допомагав.
– Все робив. І бондарське ремесло опанував: діжки, бочки, дерев’яні балії майстрував, кошики плів. Але найліпше бив молотом, – каже дід. – Колись у колгоспі ручної роботи багато було: ладили плуги, борони… Стажу колгоспного у мене – хоч відбавляй.
Поки здужав, то ще до 90-річного віку картоплю полов, біля хати прибирав, навіть дві корови утримував.
– А тепер і не бачиш так, як тре, і не чуєш, як слід. Абияка жизнь… – зітхає столітній дідусь.
– Чому? Добра жизнь, бо довга… Добра старость. Ми стільки не доживемо, – каже його донька Ганна Олексіївна.
Кому-кому, а на її руки роботи і на заслуженому відпочинку вистачає. Жінка ще утримує корову, коня, має город. Сльози на очі навертаються, коли дивиться на двох своїх дорослих дітей-інвалідів: сина і доньку.
– За все треба дякувати Богові. Так мені судилося, – мовила. – Вони хоч в мене і слабкі, недужі, але також до церкви привчаю, ходять з усіма Богу молитися.
До свого батька, який прикутий до ліжка і без її допомоги навіть не встане, навідується по кілька разів на день. Спозаранку забіжить і погодує кашкою, в обід також щось свіженьке принесе. Холодно в хаті – протопить грубку. Замете в кімнаті, помиє підлогу… З такою любов’ю поправляє подушки під головою батька… А вдома ще чекає море роботи і біля худоби, і в полі, і в хаті.
– Дітей вже не дуже змусиш працювати, вони ж хворі, сама пораюсь… Та й з батьком проблем не маю, бо дід ніколи не нарікає, що я десь затримаюсь, адже він весь час сам в хаті лежить. Такого батька, як у мене, пошукати. Адже пам’ятаю, як голодно після війни в селі було. То він назбирає яєць, заріже курей і везе аж в Київ продавати, щоб нам щось купити. За сім’ю дуже дбав. А його виробами з дерева ще й зараз в селі користуються.
– Дехто каже: хто легше робить, той довше живе, – додає дід. – То неправда. У мене завше сім’я велика була, робив, як віл, але жию. Не дожду того дня останнього…
– Доживете, тату, всі доживають…– донька у відповідь. – Ще не спішіть…
Подарунки дідові Олексію дарують на День перемоги. Хоча всі медалі з війни у нього згоріли під час пожежі. Але він радий кожному, хто приходить у його скромну, але чистеньку оселю.

• Нравится
•