Донецькі лікарі працюють у поліській глибинці

Деркачови тепер у Самарах як свої. Живуть, працюють, мають друзів і кумів. Про це віддалене поліське село вони раніше не знали. Бо вони – корінні донеччани. Після закінчення медичного вузу працювали в шахтарському містечку Луганської області, де їм надали однокімнатну квартиру. Коли син підріс, почали подумувати про розширення житлової площі.
– Але після розвалу Союзу занепад на сході почався раніше, тому отримати більшу квартиру надії не було, – розповідає Олена Миколаївна Деркачова, яка працює в Самарівській лікарні педіатром. – Тому ми ладні були поїхати в будь-який куточок України, лише б нам надали житло. А тут якось розговорилися з чоловіком моєї подруги (в нього брат живе на Волині). І він сказав, що там у одному районі головний лікар будує лікарям житло. А точніше, будиночки. Ми й наважилися на переїзд.
Деркачови їхали на Волинь поїздом. Надворі був червень1994 року.
– Ми проїхали тисячі кілометрів, з вікна поїзда любувалися природою, – продовжує Олена Миколаївна. – У Ратному нас зустрів головний лікар – і зразу ж запропонував роботу в Самарах (саме там були вільні вакансії педіатра і стоматолога). І тоді пообіцяв, що протягом року будемо мати власний будинок.
Півроку молоді спеціалісти тулилися із сином в лікарняній палаті. Навіть не говорили рідним з Донецька, що живуть в палаті. Казали: “Так, у нас квартира…”
– Взагалі вдома негативно сприйняли наш вибір, мовляв, куди ви їдете, бандери там… Але й особливо не тиснули, мовляв, якщо ви вибрали Волинь – їдьте… – додає пані Олена. – А ми просто шукали, де краще. А вдома ще вісім місяців нашу квартиру нікому не віддавали (житло було від шахти). Вони нам казали: “Вы вернетесь”…
Після того, як родина пожила в лікарні, їм надали колгоспну двокімнатну квартиру, де вони прожили п’ять років. Квартира без зручностей, вугіллям палили. Але гріла надія, що буде свій дім. Проект хороший, будинок – 120 кв. метрів. Однак так його і не закінчили. Тільки звели стіни – і криза почалася на Волині: невиплата зарплат, відключення світла на селі. На 4 роки будівництво заглохло.
– І ми вирішили дім добудовувати самі, оскільки далі надіятись на те, що нам обіцяли, було марною справою, – каже лікар. – У наших з чоловіком родинах померли дві бабусі, ми продали на батьківщині їхні квартири і почали самотужки добудовуватись. А коли всередині обладнали, то довелося добре попрацювати всім, навіть сина заставляли. Були худющі, але нічого, витримали. Тепер з 1998 року живемо у зручній хаті: з газом, провели каналізацію. Звісно, ще багато чого хочеться доробити. Але будинок зведений в гарному місці, де ліс. Поблизу озеро. Словом, краса.

Син Деркачових добре вчився у школі. І коли її закінчив, поїхав на навчання в Макіївську академію. Живе з бабусею (мамою Віталія Юрійовича). Повертатися сюди, мабуть, не буде. Бо де знайде роботу в Самарах чи в Ратному будівельник-архітектор?
Коли відпустка, Деркачови в гості їдуть на Донеччину. Побудуть там – і додому. Тут вони вже звикли. Дуже люблять ходити по гриби. Хоча, як самі зізнаються, не надто добре їх вміють збирати.
– А ось ягоди дуже важко збирати, – мовила Олена Миколаївна. – Це важкий фізичний труд. Хоча ми дуже любимо ліс і часто влаштовуємо собі прогулянки.
Мають Деркачови друзів лікарів, вчителів. Тут у них з’явилися куми.
– Ми сина тут хрестили, – зізнається пані Олена. – За куму у нас лікар Галина Болинська з Ратного, а за кума – вчитель Петро Баранчук. І сама хрестилася в місцевій церкві. Ми ж не так виховані, тут люди більш привчені ходити в храм, шанують релігійні свята. А на сході здебільшого відзначають державні свята.
Подружжя Деркачових дуже любить Новий рік. Обов’язково ставлять в хаті сосну, бо вона довго не осипається і пахне. Якщо у друзів дні народження, також ходять на торжества. А ще багато читають. Завжди передплачують якусь донецьку газету (щоб знати новини з батьківщини),  цікавляться всеукраїнськими вістями з київських видань і обов’язково читають волинські газети.
– А хотіли б колись повернутися додому, у Донецьк?
– Якби нам запропонували кращі умови, ніж ми маємо, то переїхали б, – каже Віталій Юрійович. – Адже хто відмовиться від кращого? Ми ж бо легкі на підйом. Але, по-моєму, всюди Україна.
– Нині в державі проблема з медичними кадрами на селі. На вашу думку, у чому причина?
– Я вважаю, якби лікарям надавали в селі житло, то вони б йшли працювати у сільські лікарні. Все впирається в житло. А село дійсно потребує належного ставлення держави до сільської медицини. Згадаймо хоча б той час, коли не виплачували зарплат і народ взагалі не лікувався.
– Був час, коли люди якось замкнулися в собі і вичікували, що буде далі, – додає лікар-педіатр. – А тепер ситуація дещо інша. Зараз сільські жителі більше звертаються до лікарів. Звикли, що потрібно купувати все за свої кошти, приходять і кажуть: “Кажіть, що купувати, які ціни на ліки в аптеках”. Тому вважаю, що село тепер більше дбає про своє здоров’я.

Деркачови на президентських виборах підтримували помаранчеву команду. Вони дуже симпатизують Юлії Тимошенко, а оскільки вона була з команди нині діючого Президента, тому й голосували за Віктора Ющенка. Їхні рідні з Донецька, звісно, підтримували Віктора Януковича. Аргумент? “Бо він наш…”
– А тепер наші взагалі за Вітренко голосували, – каже пані Олена. – І дуже засмутились, що вона не потрапила до парламенту. Зараз якось всі спокійно до політики ставляться. Хоча тут, на заході, населення більш заполітизоване, аніж у нас вдома. Син на виборах в академії агітував за Ющенка і Тимошенко. Тиску не відчував, там якось все спокійно було. А згадаймо нагнітання з мовою. Створили штучну проблему. Коли ми приїхали в Самари, то син пішов у п’ятий клас. Дійсно, мали багато клопотів з ним у школі. Особливо з математикою. Але нічого, вивчив мову. І тепер син в академії – як перекладач. Тому добре знати і російську, й українську мови. Згодиться.
– Я вважаю, висловлювання, що Західна Україна – це бандери, то це ще в мозку людей з радянських часів сидить. І оцей поділ на схід-захід – також штучний, – каже Віталій Юрійович. – Просто потрібно українцям більше подорожувати нашою країною, тоді і ставлення один до одного буде кращим. Звісно, батьківщина там, де народився. Але дім там, де живеш. Ми до Самарів уже звикли. Тихо, спокійно. Виїжджаю, наприклад, в Ковель чи у Луцьк, і мене вистачає лише на один день: місто “приїдається”. Знову хочеться повернутися в Самари. Сюди до нас приїжджають рідні, їм подобається. Та й спілкуватися з мамою тепер – без проблем. Майже щовечора розмовляємо з нею по мобільному телефону. Словом, для нас, де б ми в Україні не жили – скрізь батьківщина. Подивіться, як на заході люди легко покидають обжиті місця. Запропонували кращу роботу, зібралися – і переїхали в інший кінець країни. Ось так і ми. Коли жили в Донецьку, то відпочивати їздили до Азовського моря в Крим. А тепер до нашого озера в Самарах на відпочинок люди приїжджають. Вода чиста, прозора, риби багато. Тепер нам вже хочеться десь відпочити в Карпатах: взимку покататися на лижах… Щоб дійсно відпочила душа.

Марія ДУБУК,
Волинська область