Подруга рідної сестри через п’ятдесят років стала… сестрою

Тьотя Поліна, так називали найстаршу акушерку районного пологового будинку, прихворіла. Її колеги час від часу навідувались, аби чимось підсобити. Коли одного дня Оксана Петрівна після такого візиту, прибравши у хаті й приготувавши обід, збиралася додому, то помітила, що жінка ніби чимось стривожена. За якусь хвилю вона попросила:
– Оксано, присядь-но ще трошки, мені є що тобі сказати.
– Що, будете настанови давати у що Вас наряджати? – почала жартувати Оксана.
– У що нарядите, те й буде. Але не можу піти з цього світу з нечистою совістю. Мучить мене вже довгі роки те, що наробила, коли працювала колись у сільському роддомі. Одного дня ми відмічали день народження, і, як завжди, при п’янці мови вистачає. Дійшло до того, чи може лікар запам’ятати новонароджених, ну, чия дитина? Тоді я зняла бирочки з двох дівчаток і принесла у сестринську. Лікарка довго придивлялася, але так і не назвала матерів цих двох дівчаток. Я їх занесла знов у дитячу, причепила бирки, та помітила, що переплутала. Але вже не захотіла перечіплювати, подумала, і так цих двох діток знаю, будуть виписувати, тоді вже перечеплю. Я ж тоді фактично весь час чергувала, бо дітей було мало – через місяць роддом вже закривався. На ніч йшла додому – жила ж поруч, а коли траплялися проблеми, то кликали. І треба було так статися, що застудилася й злягла з температурою. Саме того дня одну жінку виписували. Лікарка, як і годиться, глянула на бирку, й запеленала ту дитину, чиє прізвище було на ній. Отак і  переплутали тих дівчаток, а вони фактично із сусідніх сіл. Коли вийшла на роботу й побачила, чия дитина залишилася, мені аж в очах потемніло. Не знаю, що зі мною зробилося, проте сказати про це не наважилася – злякалася, сама не знаю чого. Зразу ніби заспокоїлася, але з роками цей тягар все більше мучив і ятрив мою душу.
– Тьоть Поліно, та не може цього бути! – перелякано заперечила Оксана Петрівна.
– Може. Я тобі зараз назву тих людей, і при нагоді якось їм розкрий цю таємницю. То моє останнє прохання до тебе, Поліно.
Коли Оксана Петрівна почула імена дівчаток і їхніх батьків, аж зоп’ячилася – вона ж дуже добре їх знала. І теж ще деякий час не могла оговтатися від такого несподіваного відкриття...

Соня з Лідою завжди дивувалися самі й дивували батьків: рідні сестри, а зовсім не подібні – ні зовнішністю, ні характером. Старша Соня – відкрита, весела, не образлива і любила компанію. А от молодша сестра – та завжди трималася від гурту подалі, не дуже балакуча, хоча й зла нікому теж не робила. Мала шкільну подругу, з якою проводила вільний час. Але особливо здружилася із Сонею, яка прийшла до них у дев’ятий клас. Тезка її сестри теж була говірка, весела. І, виявляється, подруги народилися в один день! Коли проводилися шкільні вечори, Соня й ночувала у Ліди. Вони залишилися подругами і після школи. Приїжджали вітати одна одну на дні народження, зустрічалися у свята. Соня, Лідина сестра, теж зблизилася зі своєю тезкою і знаходила з нею більше мови, аніж з рідною сестрою. Коли Ліда їй якось сказала, що її подруга поїхала в Італію на заробітки, вона не здивувалася, бо та завжди не си-діла на місці, а, як прийнято останнім часом говорити, “крутилася”, щоб прогодувати сім’ю – на чоловіка надії не мала.

Восьме березня після урочистої частини медсестри, як завжди, відмічали у своїй тісній компанії. Соня, душа компанії, якраз розказувала анекдот, як до кабінету хтось постукав. Колега відкрила двері, й до них зайшла інша Соня, Лідина подруга.
– Ой, де ти взялася, наче сніг на голову! – зраділа Лідина сестра.
– Приїхала нещодавно, і думаю, треба ж і тебе провідати, – вона витягла із сумочки коробочку парфумів і подарувала сестрі подруги.
Вони обнялися, обцілували одна одну. Старша Соня запросила молодшу Соню до столу. Слово за слово – і знову почалися жарти. До гурту молодиць згодом підійшла і Оксана Петрівна. Вона теж жартувала, але надто пильно приглядалася до цих обох Сонь. Коли Лідина подруга з усіма розпрощалася й пішла до авто, на якому приїхала, то усі в один голос заговорили:
– Соню, та ви, наче сестри. Ліда, сестра, геть не подібна до тебе. А Соня не тільки на тебе подібна, а й на твою маму. І то ж треба так!
– А чому тут дивуватися – вони справді сестри, – випалила захмеліла Оксана Петрівна.
Всі вмить притихли.
– Петрівна, ти що мелеш? Перепила? – обернулася до акушерки Соня.
– Сонь, я маю тобі щось розказати, але давай іншим разом. Ти й справді подумаєш, що я на п’яну голову щось вигадую. А то справа дуже серйозна.
Після такої несподіваної новини розмова уже не клеїлася, й жіноча компанія швидко розійшлася...

Соня не могла дочекатися наступного дня, аби поговорити з Оксаною Петрівною. Вона все-таки була переконана, що та щось наплутала. Як Соня може бути її сестрою? Мама жодного разу словом не обмовилася про це. Невже вона ні про що не здогадувалася? І треба ж такому статися, щоб Соня так подружилася з її сестрою Лідою! Це ж виходить, що вони, обидві Соні, – сестри! А хто ж тоді Ліда?

Розмова видалася непростою. Оксана Петрівна переповіла усе до дрібниць, що почула десять років тому від своєї колеги-акушерки тьоті Поліни.
– Соні я це розкажу – вона, думаю, зреагує спокійно, а от Ліді не наважуся сказати. Та не повірить у це зроду. Подумає, що я не хочу ділити з нею батьківську хату, – ще й сама не усвідомивши почуте, розмірковувала Соня-старша.
– То вже твоя справа, як поступати. А я теж того тягаря позбулася, бо ж пообіцяла тьоті Поліні, що розкажу вам про це, а ніяк не наважувалася. Та оце, коли сиділа на тій п’янці й спостерігала за вами, таки сама переконалася, що ви сестри. Надто вже подібні. Взяла й випалила. На тверезу голову, може, і не наважилася б.

Соня-старша мовчала й не говорила про це нікому аж до того часу, поки Соня-молодша, приїхавши через два роки знову в Україну, сама не запитала при зустрічі.
– Сонь, ти нічого не чула від людей?
– Що ти маєш на увазі? – аж серце закалатало від почутого.
– Мені тітка Манька сказала, що люди в селі говорять, нібито ми з тобою сестри. Ну, що нас в роддомі поміняла якась акушерка. То правда?
– Не знаю навіть як почати, – і вона розказала те, що почула два роки тому сама.
Жінки цілу ніч просиділи над альбомами. Пригадували шкільні роки, придивлялися до своїх і батьківських фотографій. Потім обнялися і заплакали. Наступного дня, а це була субота, Соня-старша чекала з міста сина з онуком. Соня-молодша затрималася, аби побачити тепер уже свого племінника. Стали обоє поратися біля плити. Аж тут відкрилися двері. Соня-молодша повернулася і побачила, як оторопіло дивиться на неї син старшої сестри.
– Що з тобою? – його здивування помітила й мама.
– То тьотя Соня, а мені геть видалося, що то наша бабуся, – дивлячись на Соню-молодшу, ледве вимовив син старшої Соні.
Жінки переглянулися, посміхнулися і не зронили жодного слова, що вони сестри. Для всієї родини це й досі залишається таємницею...

Ольга ОКСАМИТ