СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

...Того вечора, накривши на стіл, старенька поспішила до автобусної зупинки. Та, дійшовши до хвіртки, зупинилася – надто неслухняними стали ноги. Присіла на лавочку під вікном, поглядаючи весь час на дорогу. Почувши дзвінке гавкання собаки, Дарія підвелася – перед нею стояв Андрій. Він на радощах її розцілував:
– Все добре, бабусю, я – студент!
– Отже, скоро поїдеш? – у Дарії по щоках потекли сльози:
– Нікуди я не поїду від вас. Буду вчитися на заочному.
– Що ж, хай буде так. Але цю подію треба відзначити – біжи, поклич друзів.
– Я б вчительку хотів запросити, Тоню.
Дарія розхвилювалася, але не видала своєї стурбованості. Жінки давно подейкують, що Тонька на Андрія поклала око, і той задивляється на неї. Тонька дівчина бідова, сирітка, але розумниця – це ж вона у школі багато з Андрієм займалася, на медаль його витягнула.
– Звичайно, Тоньку в першу чергу, – кивнула Дарія і помітила, що Андрій зніяковів і почервонів.
“Значить, правду кажуть баби”, – подумала про себе. І вже за столом, крадькома спостерігаючи за щасливими обличчями Андрія і Тоньки, Дарія раптом повернулася до дівчини і прошепотіла їй на вухо: “Бачиш, якого хлопця я тобі виростила”.
***
Осінь видалась короткою. Ще не встигло опасти пожовкле листя, як землю вкрив сніг. Старі люди за своїми прикметами визначили: зима обіцяє бути суворою і довгою. Виглянувши у вікно, Дарія, крім сліпучої білизни, нічого не побачила. Раптом вона гукнула Андрія:
– Знайди-но мені кожуха і валянки. І сам одягайся.
Андрій мовчки допоміг бабусі одягнутися. Надворі було ясно. Пройшовши по снігу кілька кроків, Дарія зупинилася.
– Не дійду я, Андрійку, не встигла до снігу, не встигла...
– Куди то не встигли, бабусю? – Андрій, нічого не розуміючи, взяв Дарію під руки й допоміг зайти назад у хату.
Дарія, не поспішаючи, роздягнулась, стала під образами і, перехрестившись, пошепки прочитала молитву. Тоді сіла за стіл і поряд посадила Андрія.
– Сон мені сьогодні приснився, внучку, моя мати снилась. Кликала до себе – і я пішла. Видно, мій вік закінчився, Андрію. Тоньці одяг “на смерть” я показала, а про головне хочу сказати тобі...
– Рано себе ховаєте, бабусю, – Андрій хотів встати з-за столу, але Дарія його затримала.
– В саду під зламаною грушею закопаний ящик. У ньому – наші родинні коштовності і гроші. Тепер ти їх власник. Хочу вмерти спокійно, знаючи, що ти ними правильно розпорядишся. Важко тобі буде, мій син не відступиться. Але ти наполягай на тому, що нічого не знаєш, що я тобі нічого не казала.
– А скільки там, бабусю? – Андрій дивився на Дарію широко розкритими очима.
– Багато, Андрійку, забула я скільки, колись пам’ятала. Але часи нині неспокійні, а вам жити. Тонька – дівчина хороша, любіть і бережіть один одного. А із села їдьте. Мене поховаєте – і їдьте.
Андрій відчув, що бабуся стривожена. “Мабуть, й справді скоро помре”, – подумав і поклав свої дужі долоні на скоцюрблені руки Дарії.
– Давно хотів вас запитати, бабусю, тільки не наважувався...
– Про твою матір? – перебила його Дарія. – Хотіла і я про неї більше дізнатися, навіть їздила колись в район до завідувачки пологового будинку. Не сказала мені нічого, не мала права, закон такий. А люди різне кажуть, тільки ти не вір. Я тебе виростила. А мати? Не засуджуй її, на те Бог є. Сам живи справедливо, по честі. Всі шляхи ведуть до суду Божого.
Дарія померла тихо, уві сні. Хоронити її прийшло все село, від малого до великого. На кладовищі, перешіптуючись, усі поглядали на дорогу, очікуючи Івановича. Хтось сказав, що не буде його, бо він за кордоном у відрядженні. Так і поховали Дарію.
***
Іванович з’явився в селі через два тижні після похорону матері. Його машина зупинилася біля будинку. Він вийшов і попрямував у дім. Злякана Тонька притиснулась до Андрія.
– Швидко ти пристроїлася, вчителько. Залиш нас!
Тонька покірно вийшла з хати.
– Чесно кажучи, вас тут ніхто вже й не чекав.

Володимир ШИРЯЄВ