Поміняла молодого чоловіка на старого професора
„Іноді мені здається, що я забула тебе. Життя йде саме по собі, практично нічого не змінюється, все давно визначено... Але проходить небагато часу, і я починаю задихатися у цьому світі без тебе. Ти мені снишся, боюся спросоння назвати чоловіка твоїм ім’ям. І навіть зараз, коли пишу ці рядки, мені важко вимовити його, здається, що розкриється наша таємниця...”
Для знайомства пролила на професора сік
З Миколою Івановичем Наталя вперше зустрілася поглядом в університетському кафе. Дарма, що сивина давно посріблила скроні, він виглядав просто неперевершено. Ошатний костюм і ці блискучі черевики – у них можна було втопитися поглядом! Наталя, не відводячи очей від сусіднього столика, де поважного віку чоловік смакував кавою, штовхнула під лікоть свою подругу.
– О, маленька, втюрилася? В чергу! – кинула Орися. – Та тут півфакультету за ним очі прогледіло. Це наш професор, буде в тебе викладати на третьому курсі. Тоді й познайомитеся. А поки...
Наталі відразу захотілося перестрибнути оті два кляті курси. Вона тільки відкрила рота, щоб сказати щось на зразок „ми ще повоюємо”, як професор підвівся з-за столика і попрямував до віконечка з порожнім посудом. Наталя швидко вхопила свій недопитий томатний сік і ступила крок у той же бік.
– Далеко підеш, – Орися сказала це так в’їдливо, що Наталя аж зашарілася.
– Ти про що? Просто зник апетит, піду віднесу склянку і повернуся.
Орися відчула, що ці слова прозвучали нещиро. Але яке їй діло до цього? Хай. Вона далі наминала улюблене тістечко, як раптом почувся брязкіт скла. Від побаченого голосно розреготалася: Микола Іванович намагався схопити за лікоть Наталю, яка кинулася витирати свій сік з його штанів.
„О, Натко, тепер він тебе точно запам’ятає...” – щойно подумала Орися, і за мить почула, як подруга відрекомендувалася професорові.
Наталя ще кілька разів бачила Миколу Івановича у кабінеті декана, а потім він кудись зник. Марно намагалася вгледіти на кафедрі, зиркала по аудиторіях. А випитати у подруги, що трапилося, не наважувалася. Але та сама все зрозуміла, спостерігаючи, як Наталя вкотре мовчки ловить поглядом кожного, хто входить у студентське кафе.
– Він у Варшаві, запросили на роботу. Так що марно чекаєш...
Цих слів було задосить. У томатний сік почали скрапувати такі ж солоні сльози. Орися вийняла з кишені хустину і простягнула подрузі:
– Дурненька, дивись, як коло тебе хлопці в’ються. Он, Василь з четвертого курсу – так і „їсть” тебе очима. Тим більше, він забезпечений, має власну, хоч і невелику, але фірму. А ти заладила „професор, професор”. Так він старший за тебе літ на тридцять, а то й усі тридцять п’ять!
– О, маленька, втюрилася? В чергу! – кинула Орися. – Та тут півфакультету за ним очі прогледіло. Це наш професор, буде в тебе викладати на третьому курсі. Тоді й познайомитеся. А поки...
Наталі відразу захотілося перестрибнути оті два кляті курси. Вона тільки відкрила рота, щоб сказати щось на зразок „ми ще повоюємо”, як професор підвівся з-за столика і попрямував до віконечка з порожнім посудом. Наталя швидко вхопила свій недопитий томатний сік і ступила крок у той же бік.
– Далеко підеш, – Орися сказала це так в’їдливо, що Наталя аж зашарілася.
– Ти про що? Просто зник апетит, піду віднесу склянку і повернуся.
Орися відчула, що ці слова прозвучали нещиро. Але яке їй діло до цього? Хай. Вона далі наминала улюблене тістечко, як раптом почувся брязкіт скла. Від побаченого голосно розреготалася: Микола Іванович намагався схопити за лікоть Наталю, яка кинулася витирати свій сік з його штанів.
„О, Натко, тепер він тебе точно запам’ятає...” – щойно подумала Орися, і за мить почула, як подруга відрекомендувалася професорові.
Наталя ще кілька разів бачила Миколу Івановича у кабінеті декана, а потім він кудись зник. Марно намагалася вгледіти на кафедрі, зиркала по аудиторіях. А випитати у подруги, що трапилося, не наважувалася. Але та сама все зрозуміла, спостерігаючи, як Наталя вкотре мовчки ловить поглядом кожного, хто входить у студентське кафе.
– Він у Варшаві, запросили на роботу. Так що марно чекаєш...
Цих слів було задосить. У томатний сік почали скрапувати такі ж солоні сльози. Орися вийняла з кишені хустину і простягнула подрузі:
– Дурненька, дивись, як коло тебе хлопці в’ються. Он, Василь з четвертого курсу – так і „їсть” тебе очима. Тим більше, він забезпечений, має власну, хоч і невелику, але фірму. А ти заладила „професор, професор”. Так він старший за тебе літ на тридцять, а то й усі тридцять п’ять!
З нелюбом – до шлюбу
Дійсно, Миколи Івановича не було ні цей семестр, ні наступний. Не повернувся і через рік. Тим часом Василь закінчив університет з „відзнакою” і запросив з такої нагоди друзів до батьків у село на вихідні. Наталю теж.
Літо вирувало. Наталя відчувала, що Василь небайдужий до неї, намагається будь-що догодити. (Ось чому він її тоді покликав у село – щоб познайомити з мамою! Казав, сподобалася.) На її день народження купив велетенське левеня, що ледь помістилося на дивані. А коли гості розійшлися, вручив іменинниці конверт.
– Що це? – Наталя губилася у здогадах, дістаючи зсередини якийсь цупкий папір. А потім завмерла від несподіванки – перед нею був квиток на авіарейс у... Париж. Точніше, їх було два.
Тієї ночі Наталя втратила цнотливість. А вже за тиждень перед самісінькою Ейфелевою вежею погодилася вийти за Василя заміж. І першого вересня третьокурсниця Наталя прийшла на навчання з перснем на правій руці, а в журналі її записали під новим прізвищем.
Перші дві пари ніхто викладачів не чув, усі обмінювалися новинами, тим більше, було про що розповідати Наталі. Але коли дзвінок втретє запросив студентів до аудиторії, вона ледь не втратила свідомість – перед собою побачила Миколу Івановича.
Один Бог знає, скільки зусиль коштувало їй, щоб досидіти оту годину. Вона втупила очі у зошит і вперто робила вигляд, що старанно усе конспектує. Натомість лише вимальовувала у клітинках сердечка...
– Наталю! Ви ж Наталя? – професор підійшов до її столу після закінчення заняття.
– Так, – вона швиденько підвелася зі стільця і зашарілася. – Ви не забули отой прикрий випадок у кафе?
– Я не забув вас, – помітно тихіше сказав Микола Іванович. – Ви вже визначилися з темою цьогорічної курсової, майбутнього диплому?
Наталя заперечно похитала головою.
– То я вас чекаю сьогодні після четвертої у себе на кафедрі.
Літо вирувало. Наталя відчувала, що Василь небайдужий до неї, намагається будь-що догодити. (Ось чому він її тоді покликав у село – щоб познайомити з мамою! Казав, сподобалася.) На її день народження купив велетенське левеня, що ледь помістилося на дивані. А коли гості розійшлися, вручив іменинниці конверт.
– Що це? – Наталя губилася у здогадах, дістаючи зсередини якийсь цупкий папір. А потім завмерла від несподіванки – перед нею був квиток на авіарейс у... Париж. Точніше, їх було два.
Тієї ночі Наталя втратила цнотливість. А вже за тиждень перед самісінькою Ейфелевою вежею погодилася вийти за Василя заміж. І першого вересня третьокурсниця Наталя прийшла на навчання з перснем на правій руці, а в журналі її записали під новим прізвищем.
Перші дві пари ніхто викладачів не чув, усі обмінювалися новинами, тим більше, було про що розповідати Наталі. Але коли дзвінок втретє запросив студентів до аудиторії, вона ледь не втратила свідомість – перед собою побачила Миколу Івановича.
Один Бог знає, скільки зусиль коштувало їй, щоб досидіти оту годину. Вона втупила очі у зошит і вперто робила вигляд, що старанно усе конспектує. Натомість лише вимальовувала у клітинках сердечка...
– Наталю! Ви ж Наталя? – професор підійшов до її столу після закінчення заняття.
– Так, – вона швиденько підвелася зі стільця і зашарілася. – Ви не забули отой прикрий випадок у кафе?
– Я не забув вас, – помітно тихіше сказав Микола Іванович. – Ви вже визначилися з темою цьогорічної курсової, майбутнього диплому?
Наталя заперечно похитала головою.
– То я вас чекаю сьогодні після четвертої у себе на кафедрі.
З коханим – до лісу
Коли Наталя прочинила двері, у кабінеті нікого не було. Але на підвіконні стояв самовар і мав ось-ось закипіти – значить, зараз хтось прийде. Вона зайшла, не замикаючи за собою двері. На столі побачила кілька збірок поезій. Взяла одну до рук – і на обкладинці прочитала... прізвище Миколи Івановича. Жадібно розгорнула десь на середині. „Коханій”, „Люблячому серцю”, „Дві ріки”... У кожній поезії – вибух емоцій, ніжності, почуттів. І посвята... „сонячній Наталі”.
Наталя ледь не впустила книгу від неспо-діванки – хтось поклав руки на її плечі. Вона не хотіла оглядатися, бо була впевнена, що позаду стояв Микола Іванович. За мить у спогадах пролетіли ті два роки, що день у день вона мріяла про нього, свого незбагненного вчителя, який так запав у душу з першого погляду.
Гарячий поцілунок „освіжив” пам’ять – вона ж тепер заміжня. Хотіла вирватися з його обіймів, а серце не відпускало. „Наталі, ти – моя Наталі, не кажи мені, сонячна, „ні”... Він повторював ці слова доти, доки Наталя не здалася. Спочатку гарячі губи виціловували її вуста, потім по шиї сповзли до грудей, зупинилися на тендітній талії. Тоді професор опустився на коліна, скинув босоніжки і боготворив її ноги – до кінчиків пальців.
Такого блаженства Наталя не відчувала ніколи. Він просто ніжив її, а насолоду відчувала сильнішу, ніж з чоловіком у ліжку. Тремтіла від кожного дотику і благально вмовляла „ще”...
Університетський роман так і залишався ніким непомічений. Наталя навчилася ховати свої почуття, стала обережнішою. З коханим більше не зустрічалася у стінах вузу – безмовними свідками шалених пристрастей ставали дерева у лісі, тихий плескіт річкових хвиль. З дому втікала, щоразу вигадуючи щось нове. Василь ніколи навіть не підозрював її у брехні, бо з „бібліотеки”, „екскурсії” чи „іменин старих друзів” завжди поверталася такою радісною і ніжною – це було для нього головне.
Наталя ледь не впустила книгу від неспо-діванки – хтось поклав руки на її плечі. Вона не хотіла оглядатися, бо була впевнена, що позаду стояв Микола Іванович. За мить у спогадах пролетіли ті два роки, що день у день вона мріяла про нього, свого незбагненного вчителя, який так запав у душу з першого погляду.
Гарячий поцілунок „освіжив” пам’ять – вона ж тепер заміжня. Хотіла вирватися з його обіймів, а серце не відпускало. „Наталі, ти – моя Наталі, не кажи мені, сонячна, „ні”... Він повторював ці слова доти, доки Наталя не здалася. Спочатку гарячі губи виціловували її вуста, потім по шиї сповзли до грудей, зупинилися на тендітній талії. Тоді професор опустився на коліна, скинув босоніжки і боготворив її ноги – до кінчиків пальців.
Такого блаженства Наталя не відчувала ніколи. Він просто ніжив її, а насолоду відчувала сильнішу, ніж з чоловіком у ліжку. Тремтіла від кожного дотику і благально вмовляла „ще”...
Університетський роман так і залишався ніким непомічений. Наталя навчилася ховати свої почуття, стала обережнішою. З коханим більше не зустрічалася у стінах вузу – безмовними свідками шалених пристрастей ставали дерева у лісі, тихий плескіт річкових хвиль. З дому втікала, щоразу вигадуючи щось нове. Василь ніколи навіть не підозрював її у брехні, бо з „бібліотеки”, „екскурсії” чи „іменин старих друзів” завжди поверталася такою радісною і ніжною – це було для нього головне.
***
Червневі іспити наблизили закоханих до розлуки. Наталя разом з дипломом тримала черговий подарунок від Василя – запрошення на вступ в аспірантуру до Києва. Не могла стримати сліз. Чоловік тішився, що від радощів. Вона ж сумувала через неминучу розлуку зі своїм професором.
Проводжати Наталю на Київський поїзд Василь не зміг – поїхав у термінове відрядження за кордон. Таксист заніс валізу у купе, і щойно за ним зачинилися двері – як у вагон зайшов її професор. Сів поруч. До відправлення залишалося п’ятнадцять хвилин. Був якийсь незвично мовчазний. Наталя вдивлялася в його сумні очі. Чи ж він? Микола Іванович ніжно пригорнув Наталю до себе і тихо мовив:
– Ти поїдеш, а я без тебе помру...
Якби тоді насторожилася! Ні, не звернула на це особливої уваги. Подумалося, то говорить гіркота прощання. Якби ж тоді припала до його грудей, щирими слізьми зросила його вишукану краватку, зацілувала сиві скроні... Усе це було потім, через три дні. А поки вони сиділи, просто пригорнувшись одне до одного, і Наталі було від цього добре і спокійно.
Через три дні його не стало...
Проводжати Наталю на Київський поїзд Василь не зміг – поїхав у термінове відрядження за кордон. Таксист заніс валізу у купе, і щойно за ним зачинилися двері – як у вагон зайшов її професор. Сів поруч. До відправлення залишалося п’ятнадцять хвилин. Був якийсь незвично мовчазний. Наталя вдивлялася в його сумні очі. Чи ж він? Микола Іванович ніжно пригорнув Наталю до себе і тихо мовив:
– Ти поїдеш, а я без тебе помру...
Якби тоді насторожилася! Ні, не звернула на це особливої уваги. Подумалося, то говорить гіркота прощання. Якби ж тоді припала до його грудей, щирими слізьми зросила його вишукану краватку, зацілувала сиві скроні... Усе це було потім, через три дні. А поки вони сиділи, просто пригорнувшись одне до одного, і Наталі було від цього добре і спокійно.
Через три дні його не стало...
Світлана РІДНА,
Волинська область
Волинська область
| Comments: |
