Німці знайшли свою служницю через 60 літ

На вік 83-літньої жительки Буцина, що у Старовижівському районі, Катерини Іллівни Гарбар, як і багатьох людей її покоління, випало стільки випробувань, що їх би вистачило не на одне життя. Війна безжально ламала долі, зривала з місць і гнала кого куди. Не думала, не гадала Катя, що їй, двадцятилітній дівчині з глухого поліського села, надовго доведеться покинути рідну домівку.

Рабів вибирали, наче худобу
 

Осінь 1942-го видалася погідною, та назавжди запам’ятається вона Катерині непривітною. Бо тоді не одна дівчина потрапила у неволю. Її також разом з іншими запхали у тісний товарняк і повезли на примусові роботи в Німеччину.
– Я як дізналася, що маю виїжджати, то втекла до лісу. Гадала, переховаюся, може, й мине лиха година. А німці замість мене батька забрали, допоки я не з’явлюся, – пригадує жінка. – Мати, коли навідалася потай до мене, про це розповіла. І я вирішила, що треба йти здаватися. Без батька матері й трьом молодшим сестрам сутужно було б.
Три доби їхали, майже не зупиняючись. І майже не розмовляли. Гризли душу невідомість і страх: що там попереду? А коли по приїзду на чужину сотні юнаків та дівчат опинилися в таборі, де перебували й військовополонені, їх охопив справжній відчай. Дні, пережиті там, і тепер здаються кошмаром. Було страшно й голодно. Декому щастило: за день роботи на кухні давали трохи більше їжі та кружку чаю.
Потім – біржа праці у місті Штольц. Невільників помили, вивели воші й вишикували в дві шеренги. Так вони стояли цілий день. Час від часу підходили “покупці”, котрі вибирали, наче худобу, собі рабів. Таким чином Катюша потрапила до великого маєтку заможного суворого німця. Крім українців, там працювали поляки, латиші. Робота до сьомого поту з шостої ранку до вечора. З їжі давали переважно баланду із сумнівних продуктів. Тому робітники навіть зраділи, що по закінченню сільськогосподарського сезону більшість з них знову відправить хазяїн на біржу. Сподівались хоч на трохи легшу роботу.
Принаймні Каті трохи пощастило. Не те щоб клопотів поменшало – у нового господаря Гінти Мансика вона ходила біля п’яти корів, дванадцяти свиней, численного птаства, качок. Але ставлення хазяїв до неї було значно ліпшим. Скромна, працьовита дівчина особливо припала до душі фрау. Та навіть гроші Каті давала, мовляв, згодяться колись.
Подобалось німкені, що дівчина знаходила підхід до дітей, яких у неї було аж семеро. І діти прив’язалися до служниці, особливо старші. Іноді, вже змирившись з думкою, що, можливо, довіку доведеться тут лишитися, вона тішила себе тим, що хоч працюватиме у добрих людей.
День за днем минуло три довгих роки. Весною 1945-го Катерину, як і сотні тисяч остарбайтерів, вивозили радянські війська. Звісно, вона й гадки не мала десь залишитися, тому зразу ж повернулася додому, де вже не вірили, що побачать її живу-здорову. Та радість довгожданої зустрічі затьмарила печальна звістка про смерть батька.

Все життя Катерина Іллівна пропрацювала в колгоспі. Легкого хліба не шукала. Просто сумлінно трудилась. Доля і надалі її не балувала. Хоч була заміжня, та діток Бог не дав. Вже 15 літ минуло, як чоловіка поховала. І хоч турбується про неї племінник, та на старвік довелося доживати одній. І, здавалося б, вже нічого не може статися в її розміреному старечому житті. Однак…
– Вісім років тому я отримала листа, – розказує Катерина Іллівна. – Здивувалася, бо начебто й не було від кого. На місці зворотної адреси – печатка. Написано не по-нашому – й не розбереш.
Вона так і не відкрила того конверта, була впевнена, що лист чужий. Адресований ніби і їй, а вказано село Сереховичі. Віддала того листа назад листоноші: а раптом однофамілиця давно чекає на нього? І була впевнена, що вчинила правильно, тим паче, що вдруге лист вже не приносили. Шкода, що так сталося, бо лише через вісім літ баба Катя дізналася, що саме її тоді розшукувала… сім’я колишніх німецьких хазяїв.
Бажання знайти свою служницю німці пізніше пояснили у листах, що й донині регулярно надходять Катерині Іллівні. Насамперед через пам’ять про працелюбну чуйну людину, котру доля привела на чужину. А ще через… почуття провини за гіркий хліб воєнних літ, який довелося скуштувати простій українській дівчині, про котру в господарів та їхніх дітей залишились теплі спомини.
Пам’ять здатна схвилювати навіть байдужу людину. На моє запитання, чи є у серці волинянки ненависть до її колишніх поневолювачів, Катерина Іллівна, не вагаючись, відповіла:
– Немає інших ліків від ненависті, крім прощення. Будучи в такому віці, гріх тримати на когось образу. А якщо вона й була десь в глибині душі, то вмить розвіялася від сердечного слова, що прилетіло так здалека…
Вже рік Катерина Іллівна та пани Мансики жваво листуються. Останні ще й балують стареньку посилками із солодощами, подарунками. Обіцяють незабаром приїхати на Волинь у гості. Баба Катя рада цьому несказанно: лоскоче душу думка, що вона ще комусь потрібна у цьому світі, який, попри всі негаразди, все ж прекрасний…