Італію окупували… китайці та українці

Нещодавно у складі групи редакторів регіональних газет мені пощастило побувати в Італії. Скільки про неї прочитано, скільки побачено фільмів,  і тут випала нагода познайомитися наяву з цією легендарною країною. Прибули ми в аеропорт Форлі. Потім переїхали в місто Риміні. А далі маршрут був таким: Венеція, Падуя, Ровіго, Флоренція, Піза, Сієна, Рим, Неаполь, Помпея і Сан-Маріно.

Звичайно, можна без упину описувати захоплення тамтешніми історичними пам’ятками, ахати та охати. Але, як мовиться, ліпше раз побачити, ніж сто разів почути. Отож, не буду переповідати усе, лише штрихами зупинюся на головних враженнях.
Венеція. Хіба один раз ми милувалися її видами по телебаченню. Стою на центральній площі Святого Марка серед голубів, тисяч людей, вікових споруд – і здається, що це сон. Хочеться ущипнути себе за вухо. А потім було катання на гондолі (човні) по вулицях міста, яке більше тисячоліття стоїть на дерев’яних сваях. Усе це було дуже схоже на казку. Лиш іноді випрана білизна над головою, брудна вода повертали до дійсності, звичайного міського життя. Усі сиділи в човнах, до речі, виготовлених зі спеціального дерева, як миші. Бо він постійно гойдався. Таке враження, що він ось-ось перевернеться. Веслувальник стояв на повний зріст і одним веслом вправно загрібав воду, а іноді відштовхувався від стін будинків. Бувало, що робив це ногою.
Вразив своєю величністю і красою храм святого Марка. Одного з чотирьох євангелістів, котрий був страчений за подвижництво у проповідуванні християнської віри. До речі, це сталося у першому столітті нашої ери. Конкретний день – 25 квітня. Це стало найголовнішим святом Венеції. До речі, такого ж числа вийшов і перший номер “Вісника”. Так що великі дати збігаються.
На екскурсії у палаці дожів, правителів Венеції, здивував і вразив рівень демократизму. Венеціанці обирали своїх правителів. Клятву служити своєму народові вони давали на колінах. Право царювати не дозволялося передавати у спадок. Один з дожів спробував це зробити – і йому відрубали голову.
Венеція ще славиться своїми склодувами. В одній з майстерень ми побували. До речі, у тому будинку в свій час жили Бокаччо та Петрарка. Прямо у нас на очах склодув виготовив вазу, коника. А потім тут же запропонували купити знамениті вироби зі скла.
За кілька кроків від цього магазину зайшли в кафе випити кави. Нас відразу “розкусила” барменша.
– Ви що, з України? – радісно запитала вона.
Коли ствердно відповіли, з радістю і цікавістю почала розпитувати про новини з батьківщини. Ми не залишилися в боргу – дізналися, що родом Леся зі Східниці Львівської області. В Італії вже п’ять років. Спочатку працювала у синьйори, останніх два роки на конкурсній основі потрапила в кафе. Разом з нею працює дівчина з Ямайки Сабіна. До речі, дуже весела і привітна.

Вічні міста, вічні святині

А попереду не менш цікаві зустрічі, не менш цікаві міста і пам’ятки історії. У Падуї ми відвідали храм святого Антонія. Потрапили туди уже ввечері. У соборі саме закінчилася служба. Віруючі розходилися, стиха розмовляючи між собою, хтось самовіддано молився. Ми приклалися до мощей святого Антонія, оглянули храм. Він вражає своєю величністю і монументальністю.
У Флоренції ж історією дихає кожен камінь. Можна годинами бродити середньовічним містом, уявляти, як цими вулицями ходили Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, Мікельанджело. До речі, більшість знаменитих художників знаменитої флорентійської школи мистецтв поховані в соборі Санта Кроча (Святого Хреста).
Сієна, місто-сусід Флоренції, не може похвалитися такою великою кількістю знаменитостей, соборів, архітектурних пам’яток, проте вражає своєю оригінальністю. Усі вулиці старовинного міста променями сходяться до центру, головної його площі. А вона за формою нагадує чашу. Викладена цеглою ще 600 років тому. Площа знаменита тим, що тут щороку відбуваються кінні перегони. У них беруть участь представники від кожного району міста. Коні з наїзниками скачуть по колу, а глядачі знаходяться всередині. Ці змагання тривають вже кілька століть і розпалюють такі пристрасті, що доходить до бійки, сварок, скандалів. Наїзників підкупляють, придумують їм різні капості. Головна мета – перемогти.
У Помпеї нас чекав цікавий сюрприз. Тут нам подарували перший номер газети російською мовою, який почали випускати спеціально для емігрантів з країн колишнього Радянського Союзу. Вийшла газета у Неаполі. Її планують розповсюджувати по всій Італії.
А тим часом зовсім недалеко, над головою, тихо сопів сонний Везувій, котрий у 79 році до нашої ери спопелив Помпею. Це місто нині відкопане і цінне для нащадків тим, що гаряча лава ніби законсервувала ту архітектуру, рівень культури і розвитку тодішніх жителів міста. Виявляється, що вже тоді були викладені каменем дороги і коридори. Збереглися жорна, печі для випікання хліба, вироби ремісників, майстерно збудовані колонади, театр під відкритим небом на п’ять тисяч місць. До речі, у Помпеї тоді мешкало 20 тисяч людей. Навіть сауни вже тоді були. А всіх вразив такий факт: на кам’яних табличках напіврозвалених будинків зображення фалоса показувало у певному напрямку… до будинку розпусти. А в ньому на стіні вибито прейскурант, яка повія за скільки “відпускає” любовні втіхи. Наприклад, за три мірки борошна, барана чи певну суму грошей. Є й напис: “Даю в борг”.
І, звичайно ж, найбільше вражає Рим. Вічне місто. Провели ми тут два дні. Хоч було дві екскурсії, але, звісно, як це до болю мало, щоб глибоко ознайомитися з цим живим чудом історії давнього і сучасного світу. Тут, як ніде і ніколи, актуально звучить вислів: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Розпочали ми екскурсію з оглядин Колізею. Проходили вулицями, площами, де колись ходив Юлій Цезар, Октавіан, Константин. Ловив себе на думці: “Чи то не сон?”
Відвідали ми, звичайно, і Ватикан. Довелося довгенько постояти у черзі. Цікаво, що попереду і позаду за нами стояли туристи з азіатських країн. Ми жартома огульно їх називали китайцями. До речі, їх ми найбільше бачили і по всій Італії. І що дивно, дуже рідко було чути англійську чи німецьку мову. Чи то американці, англійці та німці вже “наїлися” давньої апеннінської історії, чи взагалі не виявляють інтересу.
У житті мені немало довелося побачити, але те, що знаходиться у ватиканських музеях і галереях, незрівнянне ні з чим. Чого варте побачити хоча б Сікстинську каплицю. У залі знаменитих гобеленів познайомилися з Петром Берешем з Ужгорода. Від працює тут охоронцем уже сім років. Одружився з російською заробітчанкою. Одержав службову квартиру від Ватикану. Життям в Італії задоволений.
Коли покидали величну споруду святого собору Петра і Павла, обмінювалися враженнями, поруч хтось вигукнув: “Слава Україні!” Нам весело махали руками двоє молодих людей. Познайомилися. Степан з Бузька та Ігор зі Сколе Львівської області навчаються у папському університеті. Дуже задоволені. За їхньою інформацією, в Італії діє 77 українських православних парафій. А загалом в Італії проживає 120 тисяч українців.
Виходить, українці з китайцями окупували Італію?