95-річний дідусь пече хліб та донедавна ще й вишивав

Війна для Івана Книша розпочалася ще у серпні 1939 року, коли його призвали в польську армію. Новобранців відправили під німецький кордон.
– І вже у вересні ми брали участь у боях поблизу Вісли, – пригадує Іван Григорович. – Сильно бомбили німецькі літаки. Ми переправлялися човнами через річку. Багато хто не врятувався. Ми з декількома хлопцями заблудили і опинилися в тилу ворога, бо німці пішли вперед. Вночі йшли, а вдень ховалися від ворогів по лісах. Все хотіли чимшвидше потрапити у Варшаву. Але опинилися в полоні. Я думав, що незабаром війна закінчиться, і ми повернемося додому. Але нас вивезли в табір Люкенвальд у Німеччину. Полонених розподілили на роботу, і я потрапив на цегельню разом з 23 хлопцями. Там нам було легше, бо мали картоплі до пуза. Після голодування, коли видавали по 100 грамів хліба на добу, апетит був вовчий, шлунок повний, а їв би ще і ще… Там був до 1940 року. Ми з товаришем з Галичини вирішили втікати з цегельні. Але помилка наша була в тому, що в біги подалися у польській військовій формі. Тому доводилося вдень пересиджувати в лісах, а вночі йти.
Та одного ранку, коли вже люди почали їздити велосипедами (у німців на той час це був дуже зручний транспорт), підліток запримітив поблизу лісу польських солдатів і... “здав” їх комендатурі. Надворі був квітень, але випав сніг, тому дуже добре було видно сліди. Хоч як не втікали друзі, але їх все одно знайшли німецькі солдати, влаштувавши облаву. Полонених привели у військову частину. Іван Книш так зголоднів, що попросив хліба, і йому не відмовили. Це дуже запам’ятав дідусь і каже, що не всі німці були жорстокі. Згодом втікачів відправили у в’язницю.
–  І все випитували, чи ми дійсно польські жовніри, – продовжує розповідь Іван Григорович. – За те, що втекли, посадили нас на кілька днів в одиночну камеру. Гонили, як собак, на різні роботи. А потім нас німецькі господарі зробили батраками. Одна пані забрала мене садити картоплю. До речі, так запам’ятав, що ще й зараз вдома саджу в такий спосіб, як німці.
Довелося волинянину побувати і в каменоломнях під Чехією. Хоч робота важка, але українці стали почуватися вільніше, бо їх звільнили з-під нагляду. За роботу полоненим платили гроші, як німцям. Саме в Німеччині Іван Книш здобув кілька спеціальностей. Оскільки був схильним до столярного ремесла, його переводять працювати на меблеву фабрику, де він шидко навчився працювати на верстатах. Тому був на хорошому рахунку в німців.
Однак туга за домом пекла душу. Ще б пак, адже скільки то часу не бачив дружини та двох діток. І він у 1941 році наважився на другу втечу, хоч на меблевій фабриці мав хороші заробітки. Оскільки по містечку ходив без нагляду, то спокійно з товаришем сів у поїзд і поїхав з Німеччини в Польщу. Боявся знову потрапити до рук комендатури, бо другого помилування бути не могло. Але минулося. Добралися в Польщу. Душу гріла думка, що скоро побачить українську землю. За зароблені гроші місцеві жителі допомагали переправитись через річки, дехто показував дорогу і задарма (не все ж вимірювалося грошима навіть у війну). Спочатку солдат добрався до Львова.  Однак вже тут свої, українці, ледь не позбавили його життя. Одному вуйкові дуже сподобався костюм Івана Григоровича, і він запросив втікача на нічліг.
– І, мабуть, з друзями хотів вбити, – каже Іван Книш. – Але я, зачувши гомін, втік. Переночував у скирті соломи – і в дорогу. Ледь дістався додому. У рідну хату потрапив, вже коли в селі були німці. Звісно, для всіх домашніх була радість, що я вдома, живий-здоровий. Син так відвик, що називав мене “плєнний”.
Книші жили на хуторі разом з батьками. Мали вісім гектарів орної землі, майже два – сінокосу, 33 сотки гаю. Як стверджує дідусь, за німців у селі був добрий староста, і він не доніс, що Іван Книш втік з полону.

Допоки село було окуповане німцями, Іван з родиною господарював. Та в 1944 році область визволили від німців. Й Івана Григоровича знову призвали в армію.
– Оскільки я добре знав польську мову, то спочатку заготовляв у Польщі для наших військ зерно, – розповідає ветеран. – А потім ми пішли в наступ. Я був кулеметником. В одному з боїв мене поранили: куля пройшла аж до хребта, зачепивши нерв. Перше, що спало на думку: не буду ходити. Однак мене, пораненого, підбадьорював лейтенант: “Кныш, будем жить…” Якось добралися до своїх, і мене відправили у санбат. До Берліна я не дійшов всього 60 кілометрів.
Опинився солдат у госпіталі в Польщі, де йому зробили операцію. Однак рукою не міг поворухнути, вона ніби відмерла.
– Та одного разу мені дуже захотілося побачити польський костел, і я вирішив вилізти на огорожу, аби подивитися, що за нею, – пригадує Іван Григорович. – Так рвонув руку, взявшись за тин, що аж зомлів. Костел не розгледів, зате рука з того часу рухалася добре.
Майже рік пролежав солдат у госпіталі, а потім повернувся додому. Знову господарював. Почали створюватися колгоспи, й Іван Книш змушений був туди записатися. Забрали клуню, цеглу, плуги і коней (ще й зараз за ними шкодує, що довелося “совєтам” віддати). Але таким був час. Згодом Іван Григорович працював у колгоспі бухгалтером. Відколи вийшов на пенсію, разом з дружиною утримували підсобне господарство. Однак 16 років тому її не стало.
– Тільки той, хто пожив на самоті, знає, як багато у жінки різної хатньої роботи, – щиро співчуває слабкій половині Іван Григорович. – Навчився пекти хліб. Ще й минулої зими по кілька буханців випікав. Цього року всього два рази замішував тісто.
Добре Іван Григорович і вишивав. Його серветки та рушники ще й зараз прикрашають хату.
– То тепер вже недобачаю, – каже. – Навіть газету читаю з лупою.
Друзів уже немає. Але не сумує, бо й тепер клопоту вистачає. По всіх вікнах стоять ящики, де зійшли акуратно, рядочками, помідори. Господар їх щороку висаджує по 200 кущів. Приїжджають допомагати йому господарювати невістка, онуки. Син і донька вже давно померли, батько поховав їх на сільському кладовищі разом з дружиною.
– Тут і для мене місце є, – каже. – А що вік такий довгий, то, мабуть, вже на так написано. Цілу роту на війні перебили, а я живий лишився. Правда, і над власним життя експериментів не робив: ніколи не курив, випивав, але в міру, та все більше домашнє вино, не сквернословив.
До 90-літнього віку Іван Григорович ще водив машину. За все життя тільки раз порушив правила дорожнього руху. В його оселі чисто та доглянуто. Звісно, допомагають рідні. Але й сам він акуратний, розмовляє чистою українською мовою. В полі не оре, але любить там копошитися. Радіє, коли наливаються стиглістю помідори. До речі, від фітофтори він обприскує їх тільки тоді, коли цвітуть.
– А як уже є плоди, то кропимо з невісткою часниковим розчином (100 грамів часнику настоюємо на 3 літрах води 8 днів). Не знаю, що допомагає, але помідори в нас не сохнуть до морозу, – ділиться секретами господарювання дідусь. – Гарний родить перець, навіть кавуни маємо свої (спочатку висіваємо їх в хаті у скляночках).
Клопоту біля розсади дідусеві вистачає. А тут ще й свята пасхальні наближаються.
– Люблю, щоб хата була прибрана, гарна, як і людина, – міркує Іван Григорович. – А ще треба жити у спокої із самим собою. І тоді життя матиме сенс.