Донька знайшла рідну матір через… тридцять літ

Вони живуть в одному районі і майже в сусідніх селах. Можливо, колись зустрічалися десь на ринку в Горохові чи навіть в автобусі. Чи могли ці дві жінки здогадуватися, що вони – рідні? Марія Сокол дізналася, що її “померла” донька жива, тільки через… тридцять літ. Свою рідну матір Тетяна почала шукати кілька літ тому, зразу ж після того, як дізналася, що її виховувала чужа жінка. Зустріч матері й доньки відбулася у Києві, в телестудії, на очах в усієї країни…

Коли народилась дитина, її не показали породіллі

Село Скобелка, що в Горохівському районі на Волині, розташоване якраз на львівській трасі. Село Ниви Губинські хоч і недалеко від Скобелки, але доїхати до нього взимку важко. Воно розкинулося серед поля, і якщо сніжна зима, то добратися сюди практично не можливо. Ось і минулої п’ятниці Марія Сокол так і не потрапила до доньки у гості: кучугури снігу в пояс.
– Отак за всю зиму і не були одна в одної, хоч і мешкаємо за якихось кілька кілометрів, – каже Марія Петрівна. – Та й якось незвично, що в мене ще одна дочка знайшлася…
Родом Марія Сокол з Маневицького району. З першим чоловіком розійшлися, коли була вагітна вдруге. Пологи почалися передчасно, видно, далися взнаки нервування через розлучення.
– Коли я почала народжувати, мене негайно відправили в Луцьк, – розповідає про свою долю 54-річна жінка. – Хоча й говорили, що мене транспортувати не можна, бо дуже була знесиленою. Однак я все ж народжувала в пологовому будинку в Луцьку. Це був травень 1975 року. На світ з’явилася 8-місячна дівчинка. Але мені зразу ж повідомили, що вона при пологах померла. Тіло дитини не показали, хоч я й просила. Сказали: “Нащо воно вам?” Мене зразу ж забрали в реанімацію, де я відлежала місяць, бо була загроза, що помру. Тільки завдяки вмінню медиків життя врятували. І я повернулася додому…
А вдома на маму чекала однорічна Наталка. Відійшовши від тяжких пологів, Марія Сокол почала працювати в колгоспі.
– Разом з іншими заробітчанами їздила в Ростов на помідори, – продовжує Марія Петрівна. – Там зустріла і свого другого чоловіка Миколу Лопатюка.
Подружжя довгий час жило в Ростові. Саме там вони взяли на виховання новонароджену дівчинку.
– При родах померла моя сестра Тамара, – з хвилюванням у голосі розповідає Микола Іванович. – Оскільки у її чоловіка на руках лишилася ще одна донька, то новонароджену Наталку він віддав нам (просто не зміг з двома дітьми справитися). Однак через півтора року помер і він. Тому старшу дитину виховувала моя сестра, а Наталка так і лишилася в нашому домі.
– Ой, вона так в дитинстві хворіла… Що вже намаялися з нею, – додає Марія Петрівна. – Тільки приїдемо на Волинь у гості –  почувається добре. Повернемося в Ростов, зразу ж виникають проблеми з диханням. Тому ми фактично через неї і повернулися на Волинь. Поселилися в Скобелці, бо тут в колгоспі була робота доярки.

В одній сім’ї –  дві дочки Наталки і дві Тетяни

У вісімдесятих роках у подружжя народилося ще дві доньки – Тетяна і Тамара. Ніхто ніколи не ділив чотирьох дівчаток на чужих і своїх. “Вони всі наші доньки”, – каже чоловік. “Наталка, Миколиної покійної сестри дочка, хоч і знає, що я не її рідна мати, але каже на мене мама, а я на неї – доця”, – додає Марія Петрівна. Всі виховувалися дружно, у пошані до батьків. Вже трьох дочок подружжя видало заміж. Дочекалися й семеро онуків.
– О, ні, тепер вже десятеро онуків, – похопилася Марія Петрівна…
…Коли до неї на подвір’я завітали представники програми “Ключовий момент” і запросили на зустріч у Київ, жінка зразу розгубилася. Ну хто її міг розшукувати?
– Вдома вирішили, що я поїду на програму із зятем. Я була впевнена, що мене розшукує якась подруга юності, – каже Марія Сокол. – А тут на екрані через стіну показали обличчя молодої жінки. Я сказала, що її не знаю.
Як грім серед ясного неба, пролунала звістка: “Вас розшукує… донька”. Сльози градом котилися по обличчю, калатало серце, ніби воно хотіло вискочити з грудей. Як? Восьмимісячна померла дитина перед нею? Доросла білява жінка дійсно запевнила, що вона жива, просто її виховувала інша мати.
– Ні, я не померла, – доводила тридцятилітня Тетяна Романюк. – Не знаю, що там відбулося в роддомі, але мене виховувала лучанка – мама Люба.
Тетяна Романюк – єдина донька в сім’ї. Закінчила училище культури в Луцьку, у цьому місті пройшло її дитинство та юність.
– Однак ще коли ходила в школу, якось знайшла листівку, на якій було написано: Сокол Марія Петрівна, – розповідає молода жінка. – Коли запитала свою маму Любов Герасимівну, що це за ім’я, та тільки сказала: не зважай. Згодом у квартирі знайшла дитячу бірочку, яку чіпляють на ручку новонародженій дитині. І знову прізвище – Сокол Марія Петрівна.
Конкретної відповіді від матері Таня не почула і цього разу.
– Я вже тоді здогадалася, що в моєму народженні криється якась таємниця. Коли підросла, то стала подумувати, що мене, можливо, вдочерили, – продовжує Тетяна. – Більше в цьому переконалася, коли мама Люба у 1995 році померла. Тоді бабця, голосячи над гробом мами, сказала: “І куди тебе приймачка ховає”. Саме я наполягала, щоб маму поховали біля Луцька на кладовищі в Гаразджі, а не у селі Рівненської області, звідки була мама родом. Після похорону ми з бабусею стали менше спілкуватися. Віддалився від мене й тато. Я вийшла заміж, в місті стало жити скрутно, і ми з чоловіком знайшли хату в селі Ниви Губинські, куди й переїхали.
Таня Романюк від першого чоловіка народила доньку. Згодом з чоловіком розлучилася, каже, що на заваді стала горілка і що він її бив. Через деякий час зійшлася з іншим чоловіком. Від нього народила гарненьких хлопчиків-близнят, яким виповнився тільки-но рік.
– Звісно, щоденні клопоти, турбота про хліб і до хліба не дозволяли кинутися на пошуки рідної матері, – каже жінка. – Але 11 серпня 2005 року я запам’ятала на все життя. Саме тоді я подивилася передачу “Ключовий момент” і вирішила написати на адресу редакції листа. У жовтні вже нас запросили в Київ. А 18 грудня ми зустрілися з мамою. Я не могла стримати хвилювання, радості. Зразу ж після програми ми поїхали до нас додому у село. Потім ми їздили у Скобелку, де зустрілися з родиною.
Звісно, кожен вдивлявся у риси обличчя рідних людей і шукав щось схоже. Односельці Марії Петрівни стверджують, що Таня подібна на одну з доньок подружжя Сокол-Лопатюків. Однак Марії Петрівні найбільше душа болить, як так сталося, що їй повідомили, що дитина народилася мертвою?
– Пригадую, що до мене приходила, коли я лежала під крапельницею ледь жива, якась жінка і пильно вдивлялась мені в обличчя. Я ще запитала у медсестри, хто вона, і почула відповідь: “Та то так, жінка лікується…” – каже Марія Сокол.
– А чи хотіли б дізнатися правду?
– Та що там ворушити? Добре, що дитина знайшлася…
А Таня не може повірити, як могли в роддомі не віддати тіло мертвої дитини.
– Може, хтось і не вірить, що я дочка Марії Петрівни, але я готова на будь-які аналізи ДНК, – каже вона, – аби тільки дізнатися правду. Звісно, якщо через стільки часу це можливо.

Поміняла міську квартиру на хату у віддаленому селі

Роботу культпрацівника в селі Таня знайти не може. Натомість довелося їй працювати телятницею, сторожем на фермі і навіть… викачувати разом з чоловіком гній. Чи не шкодує, що покинула місто?
– Ні, ні, ні, – категорично заявила. – Так, ми живемо не в розкошах, одягаємось з гуманітарки. Я ніколи хліб не пекла, а в селі зараз добре куховарю і печу. Працюємо, як і всі сільські люди. Однак є переваги: я знаю, що моя дитина ходить по траві, дихає свіжим повітрям, їсть чисті яблука з власного саду, я знаю, що тут, у селі, тихо, спокійно і не страшно вночі вийти на вулицю. Та й повірте, я знайшла маму. Вона живе так близько… Це ж треба, що нас доля звела і поселила в одному районі.
Сімейство Романюків їздило у Скобелку на престольне свято Миколи.
– А тепер знаю, що й до мене 8 листопада, на празник Дмитра, також рідня приїде, – міркує Таня. – Мама… Знаєте, я не засуджую й мами Люби, навіть люблю її, вона багато дала мені, виховала мене… Але й до рідної матері душа лежить. Он у мене троє дітей. Навіть не уявляю, якби котресь хтось забрав…
Сніги зійдуть, і Таня обов’язково знову навідається у Скобелку. Не терпиться потрапити до Романюків і чоловікові Марії Петрівни – Миколі Івановичу.
– Я ще там не був, – каже. – То ж рідня. Знайшлася дочка Маріїна, признала сім’ю. Нехай буде наша… Я радий.

Марія ДУБУК,
Волинська область
Марія СОКОЛ: «Я рада, що знайшлася дочка»

Марія СОКОЛ: «Я рада, що знайшлася дочка»

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>