Лучанка виграла «Караоке на майдані», попереду – «Шанс»

Хто з дівчат не мріє потрапити на яскраве пісенне телешоу “Караоке на майдані”, коли навіть дорослих, мов магнітом, тягне сюди? Старшокласниця Луцької гімназії №14 Оксана Кулай не була винятком. Але мрію свою здійснила, як стала студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На сирітській стежині трапилася добра душа – працівниця Луцької міської ради Антоніна Ананіч, яка її підтримала...

– Коли мені погано і коли добре, я звертаюсь до Бога, – сказала симпатична білявка, яка зовсім не комплексує через свій маленький (157 см) зріст. Моя бабця Віра, яку я любила найдужче, не раз брала мене із собою до церкви, вчила вірити і молитися. Вона багато чому мене навчила. Але так розпорядилася доля, що найрідніших людей, батьків, рано не стало. А тут співпало, що “Караоке на майдані” відбувалося напередодні дня Святого Миколая. І як подарунок від Бога був для мене вихід у фінал. Не вірилося, бо одна дівчина з Івано-Франківська вже 14 разів пробувала…
…Щоб потрапити у перші ряди, Оксана встала о п’ятій і до сьомої уже була з приятелькою на майдані. Чотири години прочекали на морозі. Коли на відбірковому турі ведучий Ігор Кондратюк загадав виконувати по куплету “Снігопад” Могилевської, виявилось, що цю пісню публіка погано знає. А Оксана успішно проспівала цілий куплет. Та Ігор вибрав спочатку Дарину з Дніпропетровська та Івана з Рівного – студентів Інституту культури. Але вболівальники його завернули галасом на її користь. Фортуна усміхалася їй. За пісню Таїсії Повалій “Не питай мене чому” Оксанці прихильна публіка не шкодувала грошей: у капелюшку виявилося 125 гривень.
Тепер фіналістка “Караоке” готується до відбіркового професійно вищого туру конкурсу “Шанс”.
– Хочеться не так виграти, як бути поміченою кимось з продюсерів-професіоналів, – зізнається у розмові. – Найприкріше, якщо ніхто не зверне на тебе уваги.
Звісно, не хочеться втратити шансу здобути путівку на професійну естраду. Адже мріє вчитися паралельно ще й в Інституті культури і сама пише пісні.

Вже з першого класу Оксаночка співала потішно дзвінко: “Як вдягну я чобіточки, червоненькі сап’янові…” А згодом завдяки своїй вчительці Марії Кардаш виробила й дикцію, бо розмовляла надто швидко, і стала переможницею багатьох конкурсів декламаторів. Звичайно, їй не раз до сліз хотілося з ровесниками погуляти після уроків, але мусила займатися музикою. Грала на бандурі та гітарі. Та ще й численні гуртки начебто не могли обійтися без неї. На звітному концерті гімназії з 30-ти номерів вона була задіяна аж у 16-ти, і не встигали її перевдягати до наступного виходу. Батьки хотіли бачити її юристом. Три роки поспіль у старших класах досліджувала проблеми дитячої злочинності, писала наукову роботу з правознавства. Але її старань дорослі не оцінили. Журі відібрало на Всеукраїнський конкурс іншу роботу ровесника, за яким стояли впливові батьки. Зате медалістка Оксана Кулай сама з першої спроби вступила на факультет психології найпрестижнішого Київського університету.

Моя спроба поспівчувати їй, що без підтримки близьких, напевно, важко у Києві, зустрічає дивне заперечення: “Про мене піклується тітчина родина. Важче жити далеко від дому тому, хто не навчився сам собі давати раду, хто розраховує на батьків. У Києві для студентів, якщо не лінуєшся, безліч можливостей підзаробити. Та й перспектив у великому місті більше”.
Є в Оксани велика мрія: якщо прийде успіх, то хоче створити свій благодійний фонд і допомагати іншим ставати на ноги.