Неходяча жінка 80 сантиметрів – мама двох здорових дітей!

Дівчинка, досягнувши росту всього 80 сантиметрів, перестала ходити і рости. Тато, не витримавши випробування, відрікся від сім'ї, і мама змушена була тягти усю ношу на собі. Вона - на роботу, старші діти - до школи. Валентина залишалася у кімнатці сама-самісінька, наодинці зі своїми сумними думками. Чому в житті  є стільки несправедливості? Чому люди хворіють? Ці питання найдужче тривожили маленьке серце. І відповіді на них дитя не знаходило.
Сім років - і перша операція. Валю обстежили в Києві у дослідному інституті, оперували кращі спеціалісти, однак це не принесло бажаного результату. Дівчинка так і не змогла стати на ноги. І вже тоді почала усвідомлювати приреченість.
Повернувшись у рідне село Чиліка, що на Житомирщині, вона замкнулася в собі. Зі школи приходили вчителі і викладали Валі деякі предмети. Однак через два роки педагоги відмовилися навідувати бідолашну дівчину. А вона так хотіла вчитися! Тому наполягла, щоб мама її віддала в інтернат.
- Спочатку я навчалася у дитячому будинку-інтернаті в місті Дунаєвці Хмельницької області, - згадує Валентина Міньковська. - Потім його реформували, і нас перевели у Цурюпинський інтернат №2 закритого типу, що на Херсонщині (бо ж казали, що інвалідів в СРСР нема!).Там навчалися, як правило, діти-сироти з дуже важкими фізичними вадами.
Закінчивши вісім класів, Валя знову опинилася на самоті зі своєю бідою. Це було страхіття! Хотіла здобувати бухгалтерську освіту, та куди могла податися? Перед неходячим інвалідом зачинялися усі двері. Але тоді допомогла мама. Вона звернулася до директора Харківського обліко-економічного технікуму.
- Згідно з документами я мала другу групу інвалідності, бо з першою туди не приймали, - сьогодні зізнається Валентина Миколаївна. - Я пообіцяла директору, що буду добре вчитися. І він повірив мені. Тоді мама лиш просила Бога, щоб я ще прожила хоча б рік-два. Ніхто й не думав, що невдовзі зможу не просто стати на ноги, а вийти заміж і народити двох здорових дітей!

...У житті дівчини під час навчання й справді стався важливий перелом. І вона вперше після страшного десятиліття боротьби зі своєю безпорадністю самостійно зіп'ялася на ноги... Правда, пересувалася на милицях, але все ж не на візочку, як раніше. Згодом навіть стала однією з кращих учениць технікуму!
Але три роки минуло дуже швидко. Потрібно було шукати роботу. Валентину направили працювати у Запоріжжя в комунальне господарство. Але коли дівчина туди приїхала, їй відмовили через... техніку безпеки. Куди мала подітися. Мала чемоданчик з речами, який навіть підняти не могла. З гуртожитку, де на деякий час поселилася, попросили швидко виселитися. А в  кишені у неї було всього 10 рублів...
- Тоді я зрозуміла, що Москва сльозам не вірить, - каже Валентина Миколаївна, - і вирішила добиватися за себе. У відчаї пішла до прокурора. Вона викликала начальника комунгоспу і таки змусила його влаштувати мене на роботу. Мене чекала посада бухгалтера в похоронбюро.
Це був нелегкий час. 19-річна Валя ніяк не могла змиритися зі своїм статусом і стукала у різні двері, шукаючи правди. Й одного разу зайшла в протестантську церкву. Там знайшла ту книгу, про яку мріяла в дитинстві, а в ній - ліки для душі та тіла. Це була Біблія.
Дівчина стала спокійніше відноситися до багатьох проблем, своїх вад. І коли отримала пропозицію вийти заміж - прийняла її, хоч раніше у цьому питанні була категоричною. Обранцем став давній товариш Іван, з яким після навчання у Цурюпинському інтернаті підтримувала зв'язки, листувалася. Хлопець не мав правої ноги, яку через хворобу лікарі були змушені ампутувати. І 4 серпня 1989 року молодята відгуляли весілля. Мініатюрна наречена була у розкішній білій сукні, мала красиву фату і навіть... білі черевички, які спеціально для урочистої події Валі пошили у Харкові на протезному заводі. Така особлива пара у всіх викликала сльози. Не стрималися навіть працівники РАГСу - Іван ніжно тримав за руку кохану, а вона з неймовірною любов'ю дивилася йому в очі.
Але життя - не ідилія, особливо, якщо мова йде про людей, яким непросто впоратися з власною бідою. Тепер на кожного лягла відповідальність за двох. А згодом - і за чотирьох, бо Валя твердо вирішила, що народжуватиме. Відкинула усі категоричні протипокази та невтішні прогнози лікарів. І невдовзі у сім'ї з'явилося поповнення: первісток-Катерина, а через три роки і Василь. Діти були абсолютно здорові, і це ще більше додавало сил батькам.
Певні обставини змусили родину виїхати із Запоріжжя. Опинилися на Волині у шахтарському містечку Нововолинськ. Розміняли свою квартиру на маленьку "хрущовку", і життя завирувало з новою силою.
Діти підростали, у Василька лікарі виявили низький рівень гемоглобіну. Йому потрібно було посилене харчування і лікування. Коштів сім'я не мала (Валентина Миколаївна за стільки років так і не змогла знайти за спеціальністю роботи), тому вирішили зайнятися нехитрим бізнесом. Сестра Івана, яка на той час проживала на Рівненщині у селищі Смига, вміла робити дуже гарні сувеніри зі шпону. Був 1993 рік, на полицях - голо, тому такі речі користувалися популярністю. І Міньковські усією сім'єю взялися за справу. Валя навчилася виготовляти сувеніри, Іван допомагав їх виносити на базар. А потім родина подалася із сувенірами власним "Запорожцем" аж... до Польщі!
Сьогодні Валентина Міньковська - керуюча єдиною у Нововолинську організацією інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату "Довіра". Її чоловік очолює підприємство для інвалідів "Журавушка". Правда, так спілку з трьох людей важко назвати, але ж вони працюють!
- Ми займаємося виготовленням ваз і кошиків зі шпону, - каже Валентина. - Реалізовуємо вироби на ринку Нововолинська. Десь їхати далі не маємо можливості, бо транспортні витрати забирають фактично усі прибутки. Ви знаєте, сьогодні можна було б і десять, і двадцять інвалідів найняти на таку роботу, аби був збут. Хотілося б налагодити і виробництво меблів з лози. Але, на жаль, поки не можемо за це взятися, бо не маємо стартового капіталу.
...Чоловік, опираючись на милиці, ніжно обійняв свою "дорогу Валю" і щось прошепотів їй на вухо. Вона посміхнулася. І тій ніжності, яка просто засяяла навкруги, не було меж.