“Продайте на базарі …братика!”
Наталя навіть і не припускала, що шестирічна дочка може влаштувати їм нестерпне життя. Як тільки Наталю з немовлям привезли додому з пологового, Оля, з-під лоба поглянувши на “новоспеченого” братика, командирським тоном наказала:
– В мою кімнату його не заносити!
Наталя з чоловіком приголомшено перезирнулися. Як не пояснювали, що маленького треба любити, оберігати, серце дитини було неприступне – своїм братиком Івасика визнавати не хотіла, називаючи його “той малий”. Наталю ніби застали зненацька – такого повороту подій не чекала. І тому в цьому винила насамперед себе: мовляв, втомлена після безсонних ночей зайвий раз зривалась на Олі, кричала, сварила, а вона ще ж дитина, теж хоче ласки і уваги.
– В мою кімнату його не заносити!
Наталя з чоловіком приголомшено перезирнулися. Як не пояснювали, що маленького треба любити, оберігати, серце дитини було неприступне – своїм братиком Івасика визнавати не хотіла, називаючи його “той малий”. Наталю ніби застали зненацька – такого повороту подій не чекала. І тому в цьому винила насамперед себе: мовляв, втомлена після безсонних ночей зайвий раз зривалась на Олі, кричала, сварила, а вона ще ж дитина, теж хоче ласки і уваги.
З кожним днем ставало все гірше. Дочка зчиняла істерики, плакала “Ви мене більше не любите!”, казала, що піде жити до баби... А то якось мама з класу зателефонувала – Оля “налякала” дітей, ніби, як народився малий, їй вдома не дають їсти. Наталя була приголомшена. Хоча це були тільки квіточки – в день хрестин мало не сталося нещастя. Коли Івасика привезли з церкви, Наталя поклала його, сонного, просто на велике ліжко, а сама побігла на кухню подавати до святкового столу. Через кілька хвилин зазирнула до спальні – і мало не обімліла: Оля намагалася покласти Івасика у велику клітчасту сумку. Наталя стрималась, щоб не крикнути, і спокійно промовила:
– Доцю, що ти робиш?
– Не бачиш? Кладу в торбу, хай баба на базарі продасть.
– Нащо? – голос в Наталі затремтів від розпачу.
– Всі гості плювалися на нього і казали, що він якийсь паскудний.
Ніжно обняла Олю і пояснила, чого так кажуть, але зрозуміла: треба бути обережнішою. Тривога, що засіла в серці, не давала спокою – Наталя усвідомила, що самотужки їй не впоратися з цією проблемою, і вирішила звернутися по допомогу.
– Так, я здогадалася, що у вас в сім’ї серйозна ситуація, – сказала шкільний психолог, пильно поглянувши на Наталю. –Якось я проводила тест – попросила дітей зобразити свою сім’ю. Ось погляньте, що уявляє ваша дочка.
На малюнку стояли мама, тато, а між ними, тримаючи обох за руки, – Оля, трохи збоку – дід і баба, вгорі над усіма – хмарки, сонечко. Але на малюнку Наталя ніяк не могла відшукати Івасика. Психолог зрозуміла її збентеження:
– Ось ваш хлопчик, – показала. У верхньому кутку Наталя відразу й не помітила маленький-маленький згорточок – це і був Івасик. Мить мовчала, не знаючи, що й сказати.
– Розумієте, Оля не приймає у вашу сім’ю хлопчика, – порушила мовчанку психолог і посміхнулась: – Але не переживайте, я попрацюю з нею.
І справді, завдяки зусиллям чужої людини дівчинка помалу почала заглядати до братика, щось стала відповідати на його агукання, бавилася з ним своїми іграшками... А коли малий захворів і горів від температури, Оля не відходила і, плачучи, все допитувалась: “Івасик не помре?.. Не помре?”
* * *
Зараз Івасик вже у першому класі – до школи його гонорово вела за руку Оля, допомагала нести квіти і рюкзачок. І ніби доросла, турботливо поправляла на братикові піджачок, причесувала чупринку. Тепер вони друзі-нерозлийвода...
– Доцю, що ти робиш?
– Не бачиш? Кладу в торбу, хай баба на базарі продасть.
– Нащо? – голос в Наталі затремтів від розпачу.
– Всі гості плювалися на нього і казали, що він якийсь паскудний.
Ніжно обняла Олю і пояснила, чого так кажуть, але зрозуміла: треба бути обережнішою. Тривога, що засіла в серці, не давала спокою – Наталя усвідомила, що самотужки їй не впоратися з цією проблемою, і вирішила звернутися по допомогу.
– Так, я здогадалася, що у вас в сім’ї серйозна ситуація, – сказала шкільний психолог, пильно поглянувши на Наталю. –Якось я проводила тест – попросила дітей зобразити свою сім’ю. Ось погляньте, що уявляє ваша дочка.
На малюнку стояли мама, тато, а між ними, тримаючи обох за руки, – Оля, трохи збоку – дід і баба, вгорі над усіма – хмарки, сонечко. Але на малюнку Наталя ніяк не могла відшукати Івасика. Психолог зрозуміла її збентеження:
– Ось ваш хлопчик, – показала. У верхньому кутку Наталя відразу й не помітила маленький-маленький згорточок – це і був Івасик. Мить мовчала, не знаючи, що й сказати.
– Розумієте, Оля не приймає у вашу сім’ю хлопчика, – порушила мовчанку психолог і посміхнулась: – Але не переживайте, я попрацюю з нею.
І справді, завдяки зусиллям чужої людини дівчинка помалу почала заглядати до братика, щось стала відповідати на його агукання, бавилася з ним своїми іграшками... А коли малий захворів і горів від температури, Оля не відходила і, плачучи, все допитувалась: “Івасик не помре?.. Не помре?”
* * *
Зараз Івасик вже у першому класі – до школи його гонорово вела за руку Оля, допомагала нести квіти і рюкзачок. І ніби доросла, турботливо поправляла на братикові піджачок, причесувала чупринку. Тепер вони друзі-нерозлийвода...
Олена ПАВЛЮК
| Comments: |
