Блудний син
Продовження. Початок у №46-49
Нарешті вони опинилися на бабиному подвір’ї, і Томка шаснула у рятівну кухоньку, лишивши Артема з майстрами, що перекурювали перед завершальним етапом роботи. Баба зустріла її радісними охами, щось розповідала, та слова ті майже не доходили до Томки.
...Йому приснилася мати. Своя, рідна мати. Вперше за багато років, відколи померла. Снилася живою, немічною, змученою хворобою і тяжкою працею, маленькою згорбленою бабусею, такою, як була в останні роки перед смертю. Вона й помирала важко, чіпляючись за нитку життя. Їй не хотілося залишати цей світ, не побачивши онуків, про що не раз зітхала йому на самоті.
Ліжко те Артем після похорону спалив. Не міг дивитися на смертне ложе найріднішої людини. Не зважив, що раритетне, що міг би за великі гроші продати знайомому колекціонерові старовинних меблів. Коли від ліжка залишилася купка чорних головешок і сірого попелу, відчув полегшення. Артем знав, що це сон, що матері давно нема.
– Сину, сину, – докірливо похитала ненька головою. – Тож твоя мати я…
Врешті прокинувся важко, наче вигулькнув з моторошного провалля. Він ночував у хаті. Постіль пахла скринею, шорстка ковдра кусалася, і кожен шурхіт приковував до себе увагу. Намагався заснути знову, та невідчіпна думка, що стара виявить пропажу ікони, заважала.. Що за дурниці, вона спокійно спить у своїй комірчині, а про ікону, може, й забула давно. Артем підвівся з ліжка, тихенько зняв зі стіни ікону і заніс у машину.
Приснився і Томці в ту ніч сон. Ніби вона біля незнайомої річки. Дівчині захотілося скупатися. Дарма що без купальника, адже тут нікого. Зірвала сукенку, що ледве не прилипла до паркого тіла. Здивовано зауважила, що не було на ній ні трусиків, ні ліфчика. Затуливши долонею правиці чорний трикутничок у межиніжжі, Томка ще раз соромливо озирнулася, і враз пополотніла: він ішов до неї, наближався, ніби на кіноекрані. Ось обличчя його, вродливе, мужнє, освітлене золотавим промінням, – вже крупним планом, вже вона бачить в очах його, широко розкритих, своє відображення – дві дівочі фігурки тремтять від переляку. Томка зіщулилася. Холодні шпилечки зашпигали у груди, як ото буває від холодної, міцно загазованої води. Хотіла втекти, намагалась нагнутися, щоб підняти сукню і прикрити сором, та не змогла й поворухнутися, ніби вросла у берег, а руки прив’язано їй до тіла.
Вона стояла й тремтіла, згораючи від проникливого, відвертого погляду, та раптом на перса, на плечі, на живіт, стегна немов плеснули літеплом, живчики зануртували в дівочому лоні, і млосне, запаморочливе тепло саваном оповило її стан. І погляд той ятручий уже не лякав Томку, не пік соромом, а став приємним і бажаним, та коли його тепла, лагідна долоня лягла на її туге персо й від того доторку світ заграв усіма барвами палітри й усіма елегійними акордами вальсу і поплив у безкінечну блакить, вона прокинулась. Довго лежала, пригадуючи кожну мить, кожен штришок баченого і пережитого уві сні. Непоборне бажання манило її знову туди, на мальовничий берег, на росяний оксамит трави, у жагучі обійми чоловічих рук…
А він же завтра їде! Пригадана вчорашня з ним розмова спалахнула у серці жалем. То навіть не жаль був, а розпука, яка розривала Томчин спокій, билася докором у недопиту чашу долі, затьмарювала уяву важкими чорними хмарами розлуки.
Їде на море! Спробувала уявити бачені лише по телевізору залиті золотим сяйвом пляжі, стрункі пальми, розкішні вілли й смарагдову хвилю. Чи доведеться Томці колись побувати у тому раю? А він же кликав із собою! Дівчині стало млосно від того, що було б, якби погодилася. Вони гуляли понад ставком, залишивши машину біля шлюзів. Артем розповідав про свої подорожі, не вмовкаючи ні на мить. Томка заслухалася і притулилася до широкого чоловічого плеча.
Від нього пахло різкими чоловічими парфумами, трішки потом, і цей запах збуджував дівчину, проникав у її єство, розливався у ній щемливими струмочками.
Мовивши, що оце їде до моря, Артем раптом обірвав на півслові, стиснув її за плечі обома руками і повернув до себе.
– Їдьмо зі мною! – усмішка зникла з голосу, говорив швидко, поривчасто. – Що тобі це село? Засмокче, затягне в багнюку – не виберешся ніколи. А ти ж народжена не для такого життя! Марнувати у цій глушині свою вроду – це злочин. Ти цього потім собі не простиш. І я не прощу собі ніколи…
Він обірвав пристрасний монолог, але не відпускав дівчини зі своїх рук. У темряві Томка ледве бачила його обличчя і вгадувала, що виражають стерті темрявою риси. Їй стало гаряче, хотілося припасти до цих широких грудей – і будь-що буде.