У Чевелі за рік обновилося більше десяти ікон

29 липня 1999 року Ганна Михайлівна Цалюк допізна поралася по господарству, тож час вечірньої молитви для неї настав близько опівночі. Подякувала усім святим за прожитий день, а особливо Миколаю Чудотворцю Великому. Коли палкі та щирі слова молитви торкнулися імені Спасителя, домашній іконостас засяяв яскравим світлом. “Господи, на все воля Твоя”, – прошепотіла злякано жінка, хрестячись. Та світло не зникало. Ікона святого Миколая просіяла. Де й подівся відгомін довгих літ на ній. Лише один куточок залишився на іконі неосвітленим, як спогад про минуле. Господиня побігла до дочки, щоб розповісти про диво. Наступного дня до оселі Цалюків потягнулися люди. А згодом настоятель місцевого храму о. Петро (Каць) відслужив у оселі Цалюків молебень. Ганна Михайлівна передала оновлену святиню у місцеву Свято-Богородичну церкву.
Ця подія, звичайно, сколихнула не тільки жителів Чевеля, а й навколишніх сіл Старовижівського району. До храму потягнулися звідусіль, щоб подивитися на диво. Згадали і те, як ікона з’явилася в Цалюків. А дісталася вона Ганні Михайлівні як дарунок від Харитини Романівни Бутмерчук, жінки незвичайної і для декого навіть дивної, особливої вдачі та поведінки. Істинна християнка, тітка Харитина усе життя провела наодинці з молитвою. Заміж не виходила, працювала важко, за шматок хліба допомагала іншим. А прийшли літа йти на заслужений відпочинок, навіть від пенсії відмовилася. Кілька разів на рік вона ходила пішки в Почаїв на прощу. А оскільки у ті часи паломниця не завжди знаходила на чужині квартиру, то ночувала просто неба, на кладовищі. Отож, образ святого Миколая Чудотворця, очевидно, вона разом з іншими іконами й принесла з лаври.

За кілька днів після цих подій диво знову змусило про себе загомоніти чевельців. Селом пішли чутки про обновлення двох ікон “Чудесне явлення Божої Матері на горі Почаївській”, які належали родині Смолярчуків, маючи також прадавню історію. А розпочалося усе на Великдень. І лише 28 липня одна з ікон повністю просвітліла, а інша – лише частково. Прадід Анатолія Степановича, Іван Каленикович Смолярчук, був колись старостою Свято-Богородичного храму. Коли в церкву придбали нові ікони, то деякі старі роздали людям. За іншою версією: у шістдесятих роках, коли в Чевелі закривали церкву, місцевий священик передав ключі від неї саме Іванові Смолярчуку. Деяке майно перейшло у розпорядження сусіднього дубечненського храму, а інше переховували місцеві жителі. Цілий рік приїжджали уповноважені з району, щоб забрати ключі, але люди передавали їх з рук в руки і ніхто не признавався, де вони. Параска Дорофіївна Ризюк повідала мені, що чим тільки не погрожували їй, аби віддала ключі – і у в’язницю посадять, і пенсії не дадуть. Навіть на дорозі переходили, залякували.
Але час розставив усе на свої місця. Сплюндрований колись храм скинув із себе бруд. Повернулися на церкву зрізані хрести. Більше ніхто не рве ікону Божої Матері, що на вулиці. А дві оновлені ікони Почаївські повернулися у храм, щоб нагадати про те, що Господь посилає диво там і тоді, де й коли це потрібно. І напис на одній з них “21 липня 1887 року” не викликає сумнівів з приводу дня її написання.
“Образ Божої Матері від 1927 року” – так було зазначено при описі церкви у 1937 році, коли Чевель відвідував протоієрей М. Тумчевський. А обновлення її дійсно сталося у далекому 1927 році в оселі Федори Миронівни Савчук. Коли її свекруха молилася до Божої Матері, раптом почувся тріск, сама ікона просіяла і помінялася на очах. Хресним ходом чудесний образ перенесли у церкву Різдва Пресвятої Богородиці, де він знайшов своє місце над Царськими Вратами.
– Почаївські ікони є особливими, – розповідає настоятель чевельського храму о. Петро. – Так нам сказали у музеї Волинської ікони. З такою роботою його працівники ще не стикалися, адже чеканка на них виконана не у звичайному стилі, а мереживом. Можливо, це робота когось з польських авторів.

У день, коли мені вдалося побувати у цьому храмі, тут знайшла своє місце ще одна чудотворна ікона, історія якої залишається поки що непізнаною. Суто випадково знайшла її колись у смітнику в Бресті Ганна Михайлівна Цалюк. Привезла додому. До неї вже приїжджали покупці, пропонували великі гроші у валюті. Але ікона належить храмові.
Я тримала у руках писаний по дереву скарб, і душа наповнювалася незвичайним відчуттям. А від образу на іконі не можна було відірвати очей. М’які теплі тони, серед яких домінують природно червоний та зелений, магнетично притягують і ніби проникають у саме серце. Скільки їй років? Хто її автор? На ці питання можуть дати відповідь лише фахівці. Єдиний напис на іконі: “Истинное подобие св. Рукотворного Образа Скорбящим Божией Матери, что в ведений императорского стекольного заводе С.Петербурга” дозволяє лише приблизно встановити вік ікони. Можливо, у свій час вона мала стати хорошою контрабандною здобиччю для когось, але дивом не потрапила за кордон. Але це лише здогади…
Дехто намагається довести, що оновлення відбувається внаслідок відомих впливів атмосфери, однак наука так і не змогла цього пояснити. Чудотворні ікони-знамення Божої милості, даровані людям через святі образи, даються нам не задля якоїсь суєтної мети, не для того, щоб дивувати і викликати допитливість, а для нашої користі і спасіння. Як сказала у розмові зі мною проста сільська жінка, прихожанка чевельського храму Любов Кисельова: “Це велике благо тим, хто повірить і покається, і велика біда тим, хто не повірить”. Чи скажеш дохідливіше?