Батько вперше побачив сина через… 50 літ

Минулої зими в оселю Миколаюків завітала невідома жінка з Житомирщини і сповістила господареві, що в нього є позашлюбний син. “Ну, є, то й є”, – відповів 78-літній Василь Іванович. Без істерик та претензій до чоловіка сприйняла цю звістку і його законна дружина Анастасія Олександрівна (що вже випоминати гріхи через півстоліття?). А у вересні Миколаюки знову приймали в своїй оселі гостей – сина і внучку.

Коли село Велимче Ратнівського району на Волині облетіла звістка, що до Миколаюка приїхав син, то не одна людина придивлялася до гостя, коли той з’являвся на вулиці або в магазині: а чи схожий на батька?
Василь Іванович та Анастасія Олександрівна (ще її в селі називають Надя) одружилися в 1955 році. У лютому цього року відсвяткували золоте весілля. Троє доньок і син подарували їм одинадцять онуків. Слава Богу, дочекалися й п’ятеро правнуків. А тут, як сніг на голову – у господаря ще один син знайшовся, якого йому народила вчителька. Її направили на роботу в село у 1949 році зі сходу України.
– Я тоді ще був до армії, як кажуть, молодий і зелений, – розповідає Василь Іванович. – Вчительку звали Ольгою. Вона, правда, трохи старшою була за мене. І дійсно я з нею дружив, навіть ночував у хаті, де вона квартирувала. Однак у 1949 році мене забрали в армію. У відпустку не пускали, бо служив аж у Монголії. Я прийшов з армії через чотири роки, а вона вже поїхала із села.
– Чи не хотілось побачити дівчину, яку, мабуть, любили?
– Згодом мені сказали, що Ольга була замужем. Однак розлучилася, народився син, і вона поїхала із села. Мені натякали, що син нібито мій, але я якось не вірив у це. І не шукав їх всі ці десятиліття. Дехто навіть казав: “І чому вона аборт не зробила?” Які аборти в сорок дев’ятому році? Тоді за таке могли дати 15 років тюрми.
Ольгу Прохорівну (саме так звали молоду вродливу вчительку) добре пам’ятає і дружина Василя Івановича.
– Я сама родом зі Старовижівського району.  Навчалася в першому класі, коли до нас приїхала Ольга Прохорівна, – пригадує Анастасія Олександрівна. – Нам, дітям, сподобалися її голубі очі.
– А чи знали ви, коли виходили заміж за свого чоловіка, що в нього є син?
– Коли у Велимче йшла за невістку, то не знала. То вже потім щось люди стали говорити, але мало що про кожного пліткують… Я до цього не прислухалась.

Миколаюки все життя важко працюють. Василь Іванович себе називає селянином, бо трудився у колгоспі. Їздив і в інші області на заробітки. Правда, останні 15 років перед пенсією працював у меліоративній системі.
– Хоча був час, коли я навіть у тюрму сів, – відверто каже. – У 1957 році я вирішив трохи попрацювати на себе і займався власним бізнесом: дещо з “лахів” купував, а потім перепродував. Посадили за спекуляцію. Відбував покарання в Кривому Розі. Не знаю, скільки б довелося пробути за гратами, якби не Хрущов (тоді багато хто потрапив під амністію). Отож, за свій “бізнес” я просидів всього три роки і в 1959 мене звільнили.
Анастасія Олександрівна також у колгоспі трудилася.
– Все життя по фермах, – розповідає. – І все біля свиней.
Ще й тепер вдома утримує велике господарство: 10 свиней, двох корів, телята. Одним словом, хоч за плечима 70 літ, але невтомно трудиться.
– Дітям треба допомогти. Ось і син свій бізнес розпочав, і донькам потрібно, поки ми ще можемо трудитися, щось вділити, – продовжує.
І хоч нелегко в селі у пору збору врожаю, бо робота роботу підганяє, але сина Василя Івановича жінка зустрічала як належить: напекла, наварила, насмажила.
– Спочатку, це було десь ще взимку, до нашої хати приїхала рідна сестра сина. Ніби в “розвідку”, – розповідає Василь Миколаюк. – І сказала, що її мати перед смертю зізналася, що вони по батькові не рідні. Тобто Ольга із сином з Велимча виїхала і опинилася на Харківщині. Там вийшла заміж. Чоловік Льоню всиновив. У них народилася ще й донька. Мама приховувала від дітей таємницю аж до смерті. Вже помер чоловік тої вчительки, і коли вона сама відчула, що покине цей світ, то й повідомила дітям, що Леонід народився на Волині.
Отож, син Василя Івановича, який живе у Харкові, приїхав у село у вересні разом зі своєю єдиною донькою. Їх у Ковелі зустрічала одна з дочок Миколаюків. Село Леонідові сподобалося. Родина – також. Та чи не найбільше часу він все ж проводив з батьком, адже так багато потрібно було сказати один одному. Звісно, за цим фактом можна зняти цілу телепередачу “Ключовий момент”. Хоча 78-річний Василь Іванович сенсації у цьому не вбачає:
– Якщо моя дитина – то моя. Чого ж я маю відказуватися? Одного він батька втратив, справжнього знайшов… Хіба то мало так буває? У житті, як на широкій ниві. Та найбільше я ціную свою дружину, яка мене зрозуміла, не влаштовувала мені на старість різних сцен, не дорікнула й словом. Ми з нею добре жили.
В любові і повазі один до одного виховали і своїх дітей, які з розумінням поставилися до батькового минулого.