Постоли для університету Поплавського

У селі Велимче Ратнівського району, що на Волині, вже давно збудували нову лікарню, школу. А ось Іван Пилипович Сегень ще пам’ятає, як він зводив старі дерев’яні приміщення цих закладів. За все життя трудівник збудував 58 хат та змайстрував до сотні возів, притому з дерев’яними колесами. Та ще й тепер не сидить, склавши руки. Плете… постоли.

«Як помру, мене  в черевиках не ховайте…» – заповідав батько

Дідуся Івана ми застали в старенькій хатинці, де він час від часу усамітнюється. Хоч поряд збудована простора оселя для його сина, але Іван Пилипович часто зачиняється саме у тому будиночку, де пройшла його молодість. Потьмяніли стіни, якоюсь нижчою стала стеля, та й будинок цей з однієї кімнатки та сіней, але дідові Івану тут добре. Він напалює грубу – і майструє або відпочиває.
– Батько і в мене живе, і в сина, – каже його донька Марія. – А деколи як прийде сюди, то не можна витягти. Вік у нього поважний, то й переживаємо за нього. Ото недавно впав, побився, то тепер прихворів. А ще піч напалив так, що мало не вчадів. Як за дитиною треба наглядати.
На столі поряд з ліжком – хліб. А ще пляшка червоного вина.
– Випиваєте? – запитую  дідуся.
– Трошки червоного вина для здоров’я корисно, – каже Іван Пилипович і при нас випиває скляночку.
А згодом і розговорився. Він добре пам’ятає довоєнний період. Працювала родина на власному господарстві. Мали коней, корів. Батько Івана Пилиповича був хорошим майстром: вмів робити вози, граблі, плів постоли. Одним словом, славився на всю округу. Свої знання передав і синові. А коли Пилип Давидович помирав (прожив 93 роки), то заповів родині взути його в “постолі”.
– Знаєте, якось ніяково було взувати померлого в таке взуття, бо вже всі у черевиках ходили, – пригадує його внучка Марія Іванівна. – Порадилися і кажемо: “Може, в труну під голову постоли покласти?” А він: “І з того світу вам нагадуватиму, що мою просьбу не виконали”.  Коли ж дідусь помер, як він заповідав, взули його в постоли, а черевики в труну поклали. Не знаю, як сприйняли все це односельчани, але один кепкував: “Ну що, поховали пана Постоловського?” А ми кажемо: “Ще тобі до нього далеко… Він хазяїном був.”

Щоб не потрапити до списку куркулів і не викликати гніву влади, у 1948 році сім’я Сегенів вступає в колгосп.
– Я був 32-м колгоспником, – пригадує дід Іван. – То була мука, а не життя. Боялися, щоб хлопці з лісу не прийшли і не побили сім’ю. Часто дочки Настя і Марія ночували в сіні на горищі.  А працювали як… За день коровами по 40 соток землі виорював.
А коли після війни настали кращі часи, Іван Пилипович працював будівельником. Він зводив колгоспні амбари, дерев’яну школу, лікарню. Прийде хтось, щоб майстер Сегень хату збудував, іде працювати і до одноосібника.
– І в Замшанах, і в Датині мої хатки ще стоять, і в Підріччі Камінь-Каширського району, – підраховує свій спадок дід Іван. – Дочкам і синові побудував хати, сестрі. Це я любив робити, до душі мені було.  Хоч інструментів особливих тоді не було. Мав стругальний верстат, геблика, пилу, ножівку, сокиру, свердлик – це все багатство майстра.
– А вози також робили?
– О, колись то був найкращий транспорт – гужовий. Я возами забезпечував всіх лісників і лісничих. Притому і колеса робив з дерева, в основному з дуба, тільки обковував їх залізом.
– І скільки такий віз може прослужити?
– Років з дванадцять.
Коли ж Іван Пилипович вийшов на заслужений відпочинок, то і тоді роботи в колгоспі не полишав. Та ще більше хазяйнував по господарству. Ще у 93-літньому віці косив так, що ніхто й з молодших його не дожене.
– Сам собі кажу: “Янек, вперед!”, і хай хто мене зловить, – гордо каже дід. – А зараз вже сили такої не маю. Правда, садочок ще й цього літа помалу обкошував. Віники робив.
Та й за бондарський верстат минулої зими Іван Пилипович також сідав. Бо без роботи не може.

І дуже зрадів, коли до його оселі прийшла Олена Видрич, яка керує дитячим фольклорним ансамблем “Мальви” Київського коледжу імені Сухомлинського.
– Дівчина тямуща, – каже Іван Пилипович. – Коли ще ходила в нашу школу, то брала участь в ансамблі “Золота криниця”. І для цього ансамблю я плів постоли. А потім Лєна пішла вчитися в Київ, в інститут, де ректором Поплавський (хто ж його не знає?). То якось прийшла і каже: “Діду, сплетіть постоли, в університет для студентського ансамблю завезу”. Я сплів 13 пар. Ще вдома є кілька. Приїде, то ще й ці віддам. Розказав їй, як постоли взувати. Вона дівчина хороша, на святі нашого села навіть була у такій формі, як колись велимчанці ходили. Побачив – і як в минулому побував.
– А з чого найкращі постоли виходять?
– З лози і липи. Спочатку треба заготовити лико, а потім плести. Колись всі в них ходили. Обов’язково ногу обмотували лляною тканиною, потім розмочували личаки, зашнуровували їх. (І дід справно продемонстрував нам, як одягають постоли – авт.). Але я зараз в них не ходжу. Що тепер на селі носять? Галоші.
У Велимчі, окрім Івана Сегеня, плів постоли Михайло Нікончук. Правда, він помер два роки тому. А ось Іван Пилипович ще й у свої 96 майструє.
– Цілий тиждень ото руки боліли, – мовив. – А як подужаю і як ще комусь згодиться моя робота, то ще потруджуся. Бо хто не робить – той уже не живе.