Люди, мабуть, сміялися, як ми, старі, цілувалися

...Ось та хатинка з маленькими віконечками, де я колись була в гостях, надворі та сама лавочка, що була сорок років тому, тільки яблунька і вишенька виросли великі. Сіла я на той стільчик – і ніби вернулася у ті давні літа. А де ж він, мій коханий? Вже у новій хаті. Вийшов до мене, дивиться і не впізнає. Слава Богу! Можна вільно говорити, видумати причину, чого завітала до нього, уважно придивитись, як змінився за ці роки. Такий же високий, тільки трошки зігнутий, таке ж волосся, тільки трошки поріділо, такі ж очі, тільки не такі веселі і радісні, як колись, такі ж губи, тільки по куточках розбіглись “промінчики”.
Боже милосердний! Це ж він, мій любий, з яким розлучила мене доля, але я так само його люблю, як колись. Тільки багато років тому при зустрічі ми були веселі, а тепер мені чомусь хочеться весь час плакати. Слава Богу, не впізнає мене, а тільки весь час повторює:
– Ви мені когось нагадуєте, але не можу пригадати кого. Як вас звати?
Прошу пробачення, що не можу сказати. А далі прощаюся, і він мене проводжає до зупинки автобуса. І тут я не витримала:
– Це ж я, я, коханий мій!
Навкруги люди, його знайомі, а він нікого не помічає – цілує мене в лице, очі, лоб... І нам байдуже, що люди дивляться на нас, можливо, сміються. Вернулися ці почуття, що були сорок років тому, на одну хвилинку, на одну часинку – ми були знову молоді, гарні одне одному. Ми забули про літа. Нам було знову по 18 років.
Приїхав автобус, і я повернулася додому. Сиджу одна у своїй хаті і вже цілий тиждень плачу. Вночі не можу спати, передумую все знову, пригадую роки від першого побачення до останнього. А хіба треба було доганяти ці молоді літа? Хай би собі летіли, не хвилювали мене, не тривожили мою душу. Ще боляче мені за нього, може, і йому так само сумно, як мені. Але чогось серце підказує: добре, що зустрілися, добре, що побачились, є що згадати і є чого жити далі, знаючи, що і він живий-здоровий, ще молодий, ще любить мене, не забув. Це мене радує, додає сили.
“Люби мене, люби мене – не покинь” – хоч у думках, хоч у спогадах. “О Боже мій милий, така її доля”, – плакала-писала