Блудний син

– То ти завтра їдеш на море? – перепинив його в коридорі фірми приятель-колега Вітько Корінь.
– Їду, – усміхнувся Артем.
– Зроби одну добру справу! Тобі буде по дорозі.
Справа й справді зовсім дріб’язкова: звернути з траси якихось три кілометри, заїхати в село Маньківці, знайти Кореневу матір, передати їй привіт та сотенну купюру. Виявляється, як пішов десять років тому у світ, то відтоді й не зволив навідатись у село (у цього симпатичного добряги за плечима 10 років “зони”).
Артемові тридцять чотири. Коли згадує прожите, де невдалий шлюб, розлучення, кілька жінок, з якими жив, як колись казали, “на віру”, – часом серце бентежить острах: невже самотність – то його фатум?
…Дорога мчить назустріч, накручує на спідометр кілометри. Десь тут мають бути ті Маньківці. Не прогавити б! Артем ловить очима кожен стовп на узбіччі, кожен дорожній знак. Замилувавшись довкіллям, Артем ледве не прогавив потрібний поворот. Уже краєм ока помітив вказівник з написом “Маньківці, 3 км”.
По обіді Томка брала підручники і йшла в сад. Мрії заповнювали її єство, вихлюпувались одна поперед одну через краї уяви. Вдома за оту її замріяність часто гнівалися на неї. Картаючи, мама докоряла дочці непрактичністю, відірваністю від життя, вчителі у школі зауважували  про задуманість, інертність і пасивність.
Та школа вже позаду. Томка за нею не надто сумувала і навіть не заплакала, як усі її однокласниці, на випускному. Вона й у садок ховалася не так зубрити науку (готувалася вступати до інституту), як помріяти на самоті. О, як це прекрасно – лягти горілиць, розкинути руки і віддавати тіло пестощам неба!
А то пересувала ряденце на осоння і, не соромлячись (бо хто її міг помітити у цих хащах?) роздягалася догола засмагати. Томчине давно вже по-жіночому сформоване тіло вилискувало бронзою, було пругке, налите звабою, а перса стриміли двома стиглими антонівками з гострими корінчиками, навіть коли закладала лікті за голову.
Гуркіт автомобіля (дуже рідке явище на їхній глухій вуличці) зацікавив Томку. А ще коли замовкнув біля сусіднього двору – взагалі заінтригував. Жила там самотня бабця Марта. Вона не тутешня, привезла її сюди дочка років сім тому. Потім сталася трагедія: і дочка, і зять загинули. Вони їхали підводою з поля, переїжджали шосейку і потрапили під колеса КамАЗа… Баба Марта була й так уже в літах, але трагедія до кінця підірвала її здоров’я. Вона майже осліпла, стала недочувати, не жила, а животіла на самоті. Томка жаліла стареньку, піклувалася по-сусідськи: то хліба принесе з магазину, то в хаті поприбирає, а то й так забіжить на часинку. Баба Марта хоч і недочуває, та любить сама поговорити.
Дівчина, мов кізка, скочила на ноги, накинула халатика. Цікавість розпалювала уяву, додавала рухам прудкості. Продерлась крізь малинові зарослі до  огорожі. Біля бабиного двору стояла чорна іномарка. Молодий чоловік від авто, озираючись, нерішуче ступив до хвіртки.
Томчине серце чомусь завмерло, а тоді застукотіло швидко-швидко: син! Бабин син приїхав! Баба Марта, не раз плачучи, розповідала про нього, що відцурався, як забрали до війська, то відтоді й не бачила. Правда, життя синове не склалося – довго сидів у тюрмі. Але ж на волі вже давно! Томка не розуміла, не вкладалося їй у голові таке: забути матір! Тому й зненавиділа того бездушного Вітька, заочно нібито.
Томка перелізла через  огорожу, ледве не розірвавши халата, зачепившись за штахетину (сяйнули  бронзою литі стегна), і помчала до бабиної хати.
***
Артем постукав у двері, вичекав паузу і натиснув язичок клямки. В кімнаті сиділа баба – стара, згорблена, на застеленому картатим рядном ліжкові. Руки із синіми покрученими, ніби вужі, венами, лежали у неї на колінах, у брудній шибці дзижчала муха. На столі, поряд з ліжком, лежала надкраяна хлібина, стояла філіжанка. Бабина голова була схилена, очі заплющені, і якби не сухі безбарвні вуста, що ворушилися, можна було б подумати, що вона спала.
– Здрастуйте! – голосно привітався.
– Доброго дня, – баба підвела голову.
– Я…– та продовжити  не встиг: швидкі кроки в сінях, стукіт дверей…
Він обернувся й онімів: не дівчина, а диво! Юне, чисте личко палахкотіло, усміхненим пуп’янком цвів ротик, а високі груди здіймалися ще вище, ніби намагалися вирватися з-під легенького халатика, що не приховував, а навпаки, підкреслював усю її витончену граційну постать.
– Бабо Марто! Вітько ваш приїхав! – зопалу вигукнула Томка.