З 14 років працює на фермі
Кажуть, що молодь нині неохоче йде працювати в поле чи на ферму. Тільки-но закінчить школу – і мерщій в місто, аби подалі від сапки та відер, мовляв, від сільськогосподарських професій великих статків не наживеш. Про це добре знає і Валентина Лагадюк із села Річиця Ратнівського району, що на Волині. Бо за колгоспні заробітки разом з чоловіком вони ніяк не можуть добудувати хату. Однак якби все почати спочатку, то Валя без роздумів знову прийшла б на ферму.
Молоде подружжя Лагадюків проживає в старій хатині, яку купили зразу ж після весілля. У ній народилося і підростає четверо дітей. Тіснота молодих батьків не гнітить, хоч вони й розпочали десять літ тому зводити власний дім: дерев’яний, просторий, щоб всім місця вистачило. А коли злагода в сім’ї, то й скруту легше долати.
– Коли добудуємо оселю, не знаю, – каже Валентина. – Все грошей не вистачає. Як продамо бичка – купуємо будматеріали. Здали картоплю – також щось для хати закупили.
Валентині Лагадюк виповнилося 29 років. На фермі – з 14 літ. Тут вона проводила більше часу, ніж вдома. Адже ще пам’ятає, як дояркою працювала її бабуся. А згодом мама почала на корівник дорогу топтати. Брала із собою й маленьку Валю. А вона так звикла до цієї роботи, що навіть деколи матір підміняла. І коли після закінчення школи її ровесниці поспішили в місто здобувати якусь освіту, Валя навіть і не думала виїжджати із села.
– Я виросла в багатодітній сім’ї, і всі ми змалку навчилися на полях трудитися, біля худоби ходити, – продовжує жінка. – То я навіть не могла уявити себе десь на заводі біля станка.
У колгоспі працює й чоловік Валентини – Віктор. Правда, зараз він доглядає найменшу донечку – шестимісячну Оксанку. Валя вийшла на роботу, коли дитині тільки-но виповнилося… півтора місяця.
– А я за всіма дітьми довго у декректній відпустці не сиджу, – усміхається Валентина Лагадюк. – Народився наш старшунчик, син Віктор, то навіть до трьох років не досиділа. За ним – Оленка. Коли їй виповнилося півтора року, я знову на роботу вийшла. А після Богданчика тільки два місяці всиділа вдома, як і після народження Оксанки. Добре, хоч дітки спокійні. Влітку встаю до корів о четвертій годині ранку. Погодую дитину груддю – і тихенько з хати, бо спозаранку нас відвозять машиною у літній табір за селом, де стоять корови, на доїння.
СВК “Прип’ять”, де працює Валентина Лагадюк, – одне з трьох найкращих в районі сільгосппідприємств, де вчасно виплачують зарплату. Наприклад, доярка у пік заготівлі молока отримує 500-600 гривень.
– Як для села, то це непоганий заробіток, – продовжує Валя. – Хоч влітку і вставати треба рано. Та й вдома роботи не бракує.
Бо утримують Лагадюки і корову (у деякі роки ще й не одну), і свині, і птицю. Господиня умудряється ще й лишки домашнього молока продати державі, щоб додати якусь копійку до сімейного бюджету. Мовляв, згодиться. Діти ростуть, постійно потрібні гроші, щоб купити взуття, одяг.
Найстаршому, Віктору, виповнилося десять років, але він – мамин помічник. Коли ми приїхали на подвір’я Лагадюків, хлопчик якраз прийшов з поля – докопував… картоплю. Восьмирічна Оленка запросто глядить найменшу – Оксанку. Навіть Богданчик, якому трохи більше як три роки, має свої обов’язки. Мама доручить йому піти до баби на іншу вулицю по сметану (бо своя корова ще не отелилася) – і хлопчик без нарікань біжить. Доручення завжди виконує.
– А як же, щоб діти неслухняними росли? – пригортає найменших Валя. – Бо на кого тоді надіятися, хто допоможе, як не власні діти?
Чоловіка в той день ми вдома не застали. Він допомагав по господарству батькам. Та й сама Валентина поспішала на вечірню “дойку” (від корови за 10 місяців вона отримала 3150 кілограмів молока). А вдома на господарстві залишалися діти.
– Ще замість моєї сестри часто ходить доїти корів і моя мама, – каже Валя. – Хоч вже й давно на пенсії. Та й молодь, я впевнена, у сільському господарстві працювала б, аби тільки добрі гроші платили. Адже село у нас гарне: озеро, річка поруч, є ліс, правда, немає часу по гриби ходити. Газ навіть до нашої віддаленої хати прокладають. То чому б не залишатися в селі?
Дійсно, оптимізмові Валентини можна тільки по-доброму позаздрити. Вона не нарікає на життя, а бачить майбутнє тільки щасливим.
– Коли добудуємо оселю, не знаю, – каже Валентина. – Все грошей не вистачає. Як продамо бичка – купуємо будматеріали. Здали картоплю – також щось для хати закупили.
Валентині Лагадюк виповнилося 29 років. На фермі – з 14 літ. Тут вона проводила більше часу, ніж вдома. Адже ще пам’ятає, як дояркою працювала її бабуся. А згодом мама почала на корівник дорогу топтати. Брала із собою й маленьку Валю. А вона так звикла до цієї роботи, що навіть деколи матір підміняла. І коли після закінчення школи її ровесниці поспішили в місто здобувати якусь освіту, Валя навіть і не думала виїжджати із села.
– Я виросла в багатодітній сім’ї, і всі ми змалку навчилися на полях трудитися, біля худоби ходити, – продовжує жінка. – То я навіть не могла уявити себе десь на заводі біля станка.
У колгоспі працює й чоловік Валентини – Віктор. Правда, зараз він доглядає найменшу донечку – шестимісячну Оксанку. Валя вийшла на роботу, коли дитині тільки-но виповнилося… півтора місяця.
– А я за всіма дітьми довго у декректній відпустці не сиджу, – усміхається Валентина Лагадюк. – Народився наш старшунчик, син Віктор, то навіть до трьох років не досиділа. За ним – Оленка. Коли їй виповнилося півтора року, я знову на роботу вийшла. А після Богданчика тільки два місяці всиділа вдома, як і після народження Оксанки. Добре, хоч дітки спокійні. Влітку встаю до корів о четвертій годині ранку. Погодую дитину груддю – і тихенько з хати, бо спозаранку нас відвозять машиною у літній табір за селом, де стоять корови, на доїння.
СВК “Прип’ять”, де працює Валентина Лагадюк, – одне з трьох найкращих в районі сільгосппідприємств, де вчасно виплачують зарплату. Наприклад, доярка у пік заготівлі молока отримує 500-600 гривень.
– Як для села, то це непоганий заробіток, – продовжує Валя. – Хоч влітку і вставати треба рано. Та й вдома роботи не бракує.
Бо утримують Лагадюки і корову (у деякі роки ще й не одну), і свині, і птицю. Господиня умудряється ще й лишки домашнього молока продати державі, щоб додати якусь копійку до сімейного бюджету. Мовляв, згодиться. Діти ростуть, постійно потрібні гроші, щоб купити взуття, одяг.
Найстаршому, Віктору, виповнилося десять років, але він – мамин помічник. Коли ми приїхали на подвір’я Лагадюків, хлопчик якраз прийшов з поля – докопував… картоплю. Восьмирічна Оленка запросто глядить найменшу – Оксанку. Навіть Богданчик, якому трохи більше як три роки, має свої обов’язки. Мама доручить йому піти до баби на іншу вулицю по сметану (бо своя корова ще не отелилася) – і хлопчик без нарікань біжить. Доручення завжди виконує.
– А як же, щоб діти неслухняними росли? – пригортає найменших Валя. – Бо на кого тоді надіятися, хто допоможе, як не власні діти?
Чоловіка в той день ми вдома не застали. Він допомагав по господарству батькам. Та й сама Валентина поспішала на вечірню “дойку” (від корови за 10 місяців вона отримала 3150 кілограмів молока). А вдома на господарстві залишалися діти.
– Ще замість моєї сестри часто ходить доїти корів і моя мама, – каже Валя. – Хоч вже й давно на пенсії. Та й молодь, я впевнена, у сільському господарстві працювала б, аби тільки добрі гроші платили. Адже село у нас гарне: озеро, річка поруч, є ліс, правда, немає часу по гриби ходити. Газ навіть до нашої віддаленої хати прокладають. То чому б не залишатися в селі?
Дійсно, оптимізмові Валентини можна тільки по-доброму позаздрити. Вона не нарікає на життя, а бачить майбутнє тільки щасливим.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
