Привезла чукчу за тисячі кілометрів…

Зустріч з Мариною у київському ЦУМі для нас обох була надзвичайною несподіванкою – ми не бачилися двадцять років! Напевно, я б не звернула на неї уваги і навряд чи впізнала б, якби вона не йшла разом з Ямалом. Цього “чукчу-тофа”  впізнала одразу – і, як кажуть, очам своїм не повірила. А коли Марина відгукнулася на мій оклик: “Мань! Це ти?!”, то на наші бурхливі обнімання покупці аж оглядалися. А вже увечері ми сиділи з нею в затишному ресторанчику над Дніпром. І у місті нашої юності, тепер вже маючи своїх дітей-студентів, ми з таким натхненням повернулися у ті далекі роки...

...З Мариною ми здружилися, коли жили у гуртожитку, навчаючись в університеті (вона, правда, на геологічному факультеті). Разом вивчали столицю, теревенили у кімнаті, бігали на студентські дискотеки. Я не пригадую її засмученою – Марина завжди була для нас розрадою. Ну, але найбільше “манюня”, так ми її називали за маленький ріст, відрізнялася від решти подружок любов’ю до пригод. Тому абсолютно ніхто з нашої “четвірки” не здивувався, коли навесні вона повідомила:
– Практику буду проходити в Саянах.
На Саяни могла податися тільки Марина – вічний шукач нового. Надя, одна з наших подруг, весело кинула:
– О-о! У чукмеків ти будеш нарозхват.
– Ти, манюнь, із собою респіратора прихопи – вони там раз на півроку миються, – регочучи, додала Валя.
В дорогу Марина напакувала два добрячих рюкзаки – ледве їх до аеропорту досунули. Прощались без сліз, весь час “підколюючи” подругу. Добре пам’ятаю, як котрась з нас кинула їй:
– Ти дивись, щоб ми тебе тут з чукчою не зустрічали!
Наступного дня Марина зателефонувала на вахту тьоті Соні вже з Тюмені, де робила пересадку, що дісталася туди добре. А ще через три дні отримали від неї телеграму: все нормально, прибула на місце і вже поселилася у гуртожитку.
– Ну, слава Богу, хоч не в юрті, – підсумувала Надя.
На канікули ми роз’їхалися хто куди. Від Мані я отримала один лист, з якого зрозуміла, що вона дуже задоволена такою переміною у житті і таки пройшла декілька кілометрів річкою Казир, яка славиться своїми підступними порогами. І мріє ще побувати у Тофаларії.
...Одного разу вона таки напросилася у туристичний маршрут. Чекаючи на літак у Нижнєудинську, почула, як хтось погукав: “Маринко, біжи сюди, побачиш живого тофа”. Як пізніше сама нам пояснила, тофи – це жителі гірської Тофаларії, яких налічується всього-на-всього десь шістсот чоловік. Це найменша етнічна група на землі. Так що живий тоф – це екзотика. Хоча для нас екзотичного у цьому хлопцеві нічого не було: з вигляду – той же чукча. І займатися збирався тим же, що й чукчі: він навчався на спеціальних курсах оленярів-мисливців, щоб батьківський промисел продовжувати не за старинкою, а “по науці”.
Тоді Марина не помітила ні того, що у літаку він підсів саме до неї, ні його східної краси, яку тепер усі помічають у її дітях. До його розповідей вона взагалі не прислухалася, бо була збуджена подорожжю. А коли на місці у туристичному бюро до них підійшов провідник з оленями, то ним виявився новий знайомий, якого представили Ямалом. І виявилося, що він син того самого відомого провідника Балахоєва, про якого Марина читала у журналах. Дорогою Ямал весь час найбільше уваги приділяв їй, наче боявся, щоб ця мініатюрна українка не впала з гори. На прощання попросив у неї адресу. Про всі ці події Марина розповіла нам уже в гуртожитку. Ніхто тому не надав ніякого значення. Проте як же ми оторопіли, коли одного вечора дівчина, яка жила з Мариною в одній кімнаті, влетіла до нас і заверещала:
– Маринко, до тебе якийсь чукча з тундри приїхав!
П’ять днів, рівно стільки він гостював у Києві, для нашого гуртожитку були епохальними – тільки й мови, що про Маринчиного кавалера: “Оце видала номер!” Правда, з часом розмови стихли. Під кінець навчання цей сибірський абориген ще раз прибув до Марини. А вже після навчання вона сама поперлася до нього в тундру і там у якійсь селищній раді й розписалася зі своїм Ямалом. Її батьки, що проживали у Лебедині на Сумщині, пережили шок, коли побачили з донькою вузькоокого хлопця з рюкзаком за спиною. Ми ж, колишні подруги, зробили висновок, що Марині “пошаманили”...

– Спочатку усе було добре, і люди навіть перестали пліткувати, побачивши, що живемо чудово, – розповідає про своє життя Маринка. – Та, на жаль, це “добро” швидко скінчилося. Недарма люди кажуть: заміж треба виходити за своїх. Бо виявилося, що у нас практично немає нічого спільного, окрім пристрасті до подорожей: по-різному дивилися фільми, до різних людей тягнулися, а вже про побут мовчу. Для нього житло – це була приблизно та ж  юрта, де можна обігрітися, переночувати, врятуватися від пурги. Про тапочки не могло бути й мови. Він навіть “тайгових” звичок не міг позбутися. Казав, іде на годину, а повертався через шість. Стояти ж біля станка вісім годин – для нього було пекло. Тому міняв роботу за роботою, не задумуючись, чим годувати дітей – тоді вже мали п’ятирічного Павлика і дворічну Аню. Ще він привіз з Півночі потяг до чарчини. Напідпитку збуджувався і як навіжений репетував свої пісні. Ніякі вмовляння не допомагали. А одного разу, коли я гуляла з дітьми у дворі й він, повертаючись п’яний, зупинився біля нас, Павлик засоромився і втік. Він це зрозумів і, опустивши голову, пішов додому. Наступного дня Ямал зібрав свої пожитки в рюкзак і, не сказавши й слова, пішов з квартири. Куди – не знала, і душу, зрозуміло, не полишав неспокій. Але я вирішила – як буде, так буде. Пройшло чимало часу – від Ямала жодної звістки. Я змирилася з цим, зрештою, відпочила від тих бурхливих днів, не треба було нікого вкладати спати, вмовляти заспокоїтися. Була переконана, що він не витримав цього життя і повернувся до своїх оленів.
Згодом, коли Марині випала нагода влаштуватися вахтовим методом на роботу в Тюменську область, вона, не задумуючись, відправилась туди. Діти підростали, а надіятися на поміч не було від кого. Ця робота дозволяла жити у достатку і в той же час не втрачати зв’язків з рідними і Павликом та Анею. В принципі, усе складалося непогано, правда, виходити заміж Марина не поспішала.
– І ось, будучи на роботі, одного разу мені сказали, що мене хтось шукає, – продовжує Маня. – Коли вийшла, то побачила вже старшого з вигляду чоловіка, як ми говоримо, чукчу. Швидше здогадалася, ніж впізнала, що це – батько Ямала. Він обняв мене і сказав, що треба поговорити. Від нього довідалася, що Ямал справді повернувся у свої краї, але не тому, що хотів нас покинути, а хотів вилікуватися. Серед їхніх тофів є дуже сильні лікарі, по-народному – шамани. Бо коли він зрозумів, що його соромляться діти – для нього це було потрясінням. Їхньому народу шана до батьків – найважливіше. Все наче було добре: він вилікувався, зрозумів, що поводився, як останній дурень, і вже збирався повертатися до нас. Дуже скучав за мною та дітьми. Правда, хотів ще підзаробити грошей, щоб не прибитися до нас бомжем з порожніми руками. Але одного разу, будучи провідником туристичної групи, зірвався з гори. З того часу прикутий до ліжка. “Я бачу, як він страждає, тому вирішив тебе розшукати. Побував в Україні, й твої батьки дали цю адресу. Я не прошу, щоб ти поверталася до нього. Може, ти якось привезеш сюди дітей? Це для нього дуже важливо”. Коли збиралася до Ямала, то як завгодно уявляла нашу зустріч, але не такою, якою вона була. Тільки переступила поріг їхнього будиночка (батько після цієї трагедії переїхав у поселення) й зустрілася з ним очима, як уже була в його обіймах. Я вперше побачила на його очах сльози...
Дуже довго Марина возила Ямала по різних лікарях та інститутах. Дісталася до Дикуля, й за рік він поставив його на ноги – для цього розробив індивідуальні фізичні вправи. Це був непростий рік, але діти й дружина дали сили Ямалу справитися зі страшним болем й випробуваннями.
– Зараз ми живемо в Криму. І знаєш, кращого батька й чоловіка, напевно, ще треба пошукати.
– Де ж ти пропала після того, як написала, що одружилася з  Ямалом?
– Почалися проблеми, і я замкнулася в собі.  А тоді влаштувалася на роботу в Тюменській області.  Пізніше вже не знала, куди писати – усі ви розгубилися.
Коли ми вийшли з ресторанчика, неподалік вже чекав Ямал. Усміхнувшись, запитав: “Наговорилися? Завтра вже й мені можна буде приєднатися?” Ми розсміялися. Одне таксі Ямал замовив для мене, інше – для себе з дружиною. Наступного вечора я нарешті зрозуміла, чому Маринка так швидко закохалася у Ямала...