Станичний УПА залишився вірним наказу провідника

Чимало волинян в роки німецької окупації пішли в Українську повстанську армію. Іван Якович Стасюк був станичним суспільно-політичного відділу УПА у своєму селі. Розносив листівки та підпільну літературу.
– У нас був дуже розумний провідник, – згадує ветеран. – Він за Польщі закінчив українську гімназію в Луцьку. Родом з нашого села – Сергій Гуменюк. При зустрічах на зборах ми користувалися псевдонімами.
Коли я запитав, яке у мого співрозмовника було псевдо, пан Іван на хвилинку задумався і сказав:
– А нащо воно Вам потрібне?
– Та цікаво було б для нащадків, адже зараз це вже не таємниця.
– Ні, не скажу. Мене провідник застерігав: “Ніколи і нікому ні за яких обставин не називай своє псевдо”.
Підпільник Іван Стасюк так і не признався нам, зберігши вірність тому наказові, хоч провідника вже давно немає на світі.
Коли на Волинь прийшла Радянська армія, хлопця забрали на фронт. Після закінчення війни ще три роки служив у зенітній артилерії. В Осьмиговичі повернувся у 1948 році. Його призначили бухгалтером в колгоспі.
– Я ледве видерся звідти, – згадує селянин. – Хотіли ставити головою, але я не погодився. Пішов обліковцем на тракторну бригаду. А політика мене завжди цікавила. І без всяких експертів зробив висновок – Радянському Союзу рано чи пізно буде кінець. Розповідав про це людям. Мені не вірили, але доноси писали. І стали “гості” з КДБ навідуватися. Їздили, аж поки не розвалився Радянський Союз. Я добре знаю, хто на мене доноси писав. Той чоловік уже помер.
Крім зацікавлення політикою, Іван Стасюк ще добряче господарював. Мав величезну пасіку, вирощував саджанці. Тримав кролів і в рік здавав по дві тонни м’яса.
Під час нашої розмови я звернув увагу на сервант, повний книг. Причому книги потріпані, значить, їх тримають не для показу, а для читання, є тут історичні романи, “Літопис УПА”.

Минулого року Іван Якович з великою надією сприйняв Помаранчеву революцію.
– Ви, мабуть, від телевізора не відходили? – цікавлюся у нього.
– Я не тільки дивився, а ще й гроші висилав у Київ на підтримку Ющенка, 50 гривень, – відповідає мій співрозмовник.
– І на церкву українську я відправила 200 гривень, – додала його дружина Галина Кирилівна. – Ще й принесла квитанцію, що дійсно ті гроші вислала.
Я слухав цих старших людей і думав – саме на таких патріотах тримається наша Україна. З поглядами селянина-пенсіонера можна погоджуватися чи ні, але їх варто вислухати, бо це – голос народу:
– Щовечора дивлюся новини і думаю: Ющенко допустив помилку, коли оточив себе такими людьми як Безсмертний і ще кілька. Юлю Тимошенко треба було залишити прем’єром. Я тільки одного не можу зрозуміти – вони ж повинні думати, як зробити кращим життя, а не між собою гризтися та сваритися. А за народ ніхто й не думає, тільки воюють за посади. Отак споконвіку й мучимося. Ми не хочемо слухати один одного – ото наша біда.
Знає волинянин, як вирішити в державі енергетичну проблему:
– Зараз часто чую: “Немає пального. Немає пального...” Я б кілком побив тих, хто так каже. Ми пального не хочемо мати. Чому невеличка Чехія збудувала 13 заводів, які переробляють ріпак на олію і роблять дизпаливо. Наші поліські землі якраз придатні для вирощування ріпаку. Тож сій, збирай і роби пальне. Ще й буде макуха на корм худобі. А це – дешеве м’ясо. У мене склалося враження, що робиться свідомо, щоб ми були від когось залежні.
Іван Якович прекрасно орієнтується у зовнішній та внутрішній політиці:
– Під час революції народ активно підтримав Ющенка. А що з того вийшло? Першими до нього поперебігали, як зайчики, всілякі кар’єристи, щоб отримати посаду. Тільки отримав – починає про себе дбати. Я хочу їм сказати: хлопці, вже час і про Україну подумати!