Від Георгієвського хреста – до Зірки Героя

Він народився у невеличкому селі Комарів, де центральна вулиця тепер носить його ім’я. Але про долю свого земляка тут дізналися лише десь у 70-х роках завдяки юним краєзнавцям-пошуківцям Новосілківської середньої школи Турійського району, у якій створювали музей бойової слави. Власне, дізналися лише частково, і “білі плями” в біографії Йосипа Назаровича залишалися до цього часу. Скажімо, в офіційних матеріалах зовсім не згадувалося про його участь у Першій світовій війні та про те, що над головою колишнього будьонівця після вбивства Кірова, з яким він був знайомим, двічі зависав карально-репресивний меч. Через десятиліття ім’я гвардії полковника з Волині увіковічили на Поклонній горі у Москві і Музеї Великої Вітчизняної війни у Києві.

Родина Бєлахів відзначалася працьовитістю, але бідувала. Бо її риза (так називали колись селянські земельні наділи) була надто куцою. Старий Назар не раз сушив голову над тим, як розділити цей клапоть між двома синами. Аби підзаробити, Йосип найнявся до луківських євреїв, які добували унікальну місцеву глину, відправляючи її у дерев’яних бочках аж у Францію. Там сировину з поліських покладів використовували для парфумерії. Платили добре, і таким чином працьовитий хлопець з Комарова стягнувся на першу у своєму житті власну рушницю – мисливську. А полювання та ще книги, як згадує племінник героя трьох воєн Михайло Бєлах, з юності були його найбільшим захопленням.
– У перший же день, вертаючись з Лукова до Комарова, вполював відразу двох зайців, чим неабияк гордився, – розповідає Михайло Андрійович. – Та тішився полюванням у тоді дуже багатих на дичину місцевих лісах недовго, бо рекрутували в царську армію. І, вважай, аж до 1939 року не було від нього ні слуху, ні духу…
У цьому немає нічого дивного. Перша світова війна закинула братового вояка-комарівця з-під Варшави вглиб Російської імперії. До речі, саме туди, зокрема у Курську губернію, евакуювали згодом разом з багатьма іншими волинянами й сім’ю Бєлахів. Йосип на той час був уже кавалером георгієвського хреста і унтер-офіцером. А після російської революції 1917 року – червоногвардійцем. На фронтах громадянської воював у складі Першої кінної армії під командуванням Семена Будьонного. За період тієї епопеї під ним було вбито 20(!) коней. Сам відважний кіннотник відбувся, якщо можна так висловитися, трьома пораненнями та контузією.

Перебуваючи в евакуації, комарівці довідалися, що їхній земляк став червоним кіннотником, молодшим командиром. Згодом привезли цю звістку у рідне село. Тож і не дивно, що у 1920 році, коли полки Червоної Армії під командуванням майбутнього маршала Тухачевського здійснювали відомий похід на Польщу (до речі, закінчився він ганебно), мати Йосипа часто виходила на биту дорогу – тепер автомагістраль Київ-Варшава. По ній безперервно йшли кавалерійські дивізіони.
– Чи сина мого, Йосипа Бєлаха, не бачили? – з надією в сумних очах перепитувала веселих хлопців у будьонівках.
– Нас много, мамаша, – чула у відповідь. – Может, он уже впереди, может – сзади…
Видно, не судилося зустрітися. А Йосип у тому поході участь брав, колона його через Волинь проходила. Але стрімко, без привалів. Як відступали червоні кавалеристи, знає історія. Рідна ж хата була так близько…
Через багато-багато літ у вузькому колі Йосип Бєлих (так змінили його прізвище ще у царській армії) переконливо говорив про те, що похід на Польщу провалився через бездарність, авантюризм самого Тухачевського. Цей колишній дворянин нічим не проявив себе під час Першої світової, бо з осені 1914 року перебував у полоні, згодом перекинувся до червоних і свою відданість новим “ідеалам” найбільше продемонстрував у каральних операціях проти повсталих селянських загонів, застосовуючи навіть отруйні гази. Польську ж операцію розпочав без елементарної розвідки, розгубив по дорозі обози, а втікав у числі перших…
А хоробрих, досвідчених, справді відданих справі підлеглих недолюблював. Потрапив у немилість і Йосип Бєлих. Більше того, його двічі хотіли… арештувати. І лише у 1938 році отримав від радянської влади перші заслужені нагороди – медаль і орден Червоного Прапора.

Під час зловісних репресій військові вели себе по-різному. Одні клялися у вічній вірності, хтось відразу підписував найабсурдніші звинувачення на свою адресу, аби уникнути катувань, інші стояли до кінця і намагалися відстояти справедливість. Старші чинами друзі Йосипа Бєлиха, щоб убезпечити колишнього сміливого і толкового командира ескадрону та “заховати” його подалі від очей заздрісного Тухачевського, порекомендували його на вищі командирські курси. Навчання, власне, і врятувало волинянина від долі сотень і сотень інших – згодом замордованих.
Підпорядкована ж йому кавалерійська частина у вересні 1939 року отримала наказ вирушати на Західну Україну. І опинилася на Львівщині – в Кам’янці-Бузькій.
– Звідти дядько написав додому, і невдовзі рідні поїхали на зустріч з ним – першу після 1914 року, – згадує племінник Михайло Андрійович. – А взимку 1940 року Йосип Назарович відвідав рідний Комарів. Привітатися, обнятися, перекинутися бодай одним словом із уславленим земляком прийшли і дорослі, і діти. Нам, хлопчакам, звісно, щонайперше хотілося доторкнутися до його шаблі…
Фронтами Великої Вітчизняної війни полковник Йосип Бєлих пройшов з першого до останнього її дня. Був командиром 4-го гвардійського кавалерійського полку, заступником командира 2-ї гвардійської Кримської кавалерійської дивізії. Захищав Москву, брав участь у Харківській операції, а згодом, форсувавши Дніпро, визволяв Україну, в тому числі і рідну Волинь. Далі був Львівсько-Перемишлянський напрямок. Сандомирський плацдарм, бої у Польщі і Чехословаччині, на Нейсе, Шпрее та Ельбі. Причому на Ельбі не залишив поля бою навіть після двох поранень. Маючи десять бойових орденів, був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Генерал-майор Хаджа-Умар Мамсуров згадував: “Йосип Бєлих завжди демонстрував відмінні бойові якості, уміння керувати частинами у найскладніших ситуаціях, організовував їх взаємодію. Скажімо, на річці Одер, поблизу Ратиборга, зваживши, що атака “в лоб” призведе до великих втрат, зініціював блискавичний обхід ворога. Він завжди найбільше цінував життя солдата…”
А дочка Героя Лідія Йосипівна говорила про інше:
– Батько був дуже скромним і про свої подвиги багато не розповідав. Казав просто: “То все заслуги бійців”. Любив кінний спорт, музику, оперу, українські народні пісні і все, що нагадувало про рідну Волинь.
Десь у році 1947 Йосип Назарович хотів назавжди повернутися на землю батьків – чи у Ковель, чи в Комарів. Рідні відраяли, мовляв, обстановка складна, не усі приймуть приязно, а деякі – відверто вороже. Такий був час. А згодом усе частіше стали давати про себе знати старі рани. У далекому Краснодарі і закінчився його земний шлях.