Священик організував громаду, будує українську церкву
Прихожани Свято-Троїцького собору, що у Луцьку, мали можливість спостерігати, як тут щодня протягом двох тижнів жителі Любомля висловлювали свій протест єпископу Луцькому і Волинському Михаїлу. Вони незадоволені його рішенням про призначення у їхню церкву священика отця Віктора і тим розбратом, що почався в церкві після втручання єпархії у їхні справи. Ці люди готові до останнього боротися за свого священика отця Володимира, з яким, на їхню думку, повелися безбожно.
Ось що розповіли любомльські парафіяни церкви св. Архістратига Михаїла з приводу конфлікту, який розгорівся нинішнього літа й продовжується досі:
– У Любомлі є дві церкви Московського патріархату й костел. Про українську церкву і мови не було – московськими священиками постійно нав’язувалися переконання, що вона не канонічна й не має благодаті Божої, а тих, хто цьому протестував, називали розкольниками (зрештою, це продовжується й понині – авт.). І лише позаминулого року в Любомлі наважилися на заснування церкви Київського патріархату. Цю справу розпочав священик отець Володимир Кущик, і саме він “вибивав” дозвіл на реєстрацію нашої церковної громади. Ми починали відроджувати українську церкву в хатині, замість престолу мали дві табуретки, а свічки ставили у ящику з піском. Та раділи й тому, бо могли молитися рідною мовою. На освячення місця для церкви запросили й владику Михаїла. Кожен здавав на будівництво храму скільки міг.
Та, як правило, у бочку меду завжди є кому підлити ложку дьогтю. На превеликий жаль, це стосується і справ церковних. При будівництві любомльської церкви наприкінці минулого року теж виник конфлікт – частина активних парафіян почала висувати претензії отцю Володимиру, бойкотувати богослужіння. Це, зрозуміло, аж ніяк не додає авторитету ні церкві, ні прихожанам. Чвари не припинилися й після того, як отець Володимир передав посаду голови церковної громади пану Притулі.
– Отець Володимир кожен день був на будівництві, допомагав збирати кошти, навіть намагався організовувати церковні громади Київського патріархату в районі, та все одно не догодив, – обурюються парафіяни. – “Четвірку” заколотників підтримувала єпархія. Тому ми звернулися до владики Михаїла, щоб допоміг навести лад у церкві й не загострювати ворожнечі між людьми. Комісія, яку сюди випровадили, нічого не допомогла. Навпаки – отця Володимира змусили написати заяву про перевід в іншу єпархію, аби таким чином заспокоїти громаду. Але це людей обурило ще більше. Ми маємо скромного, простого, добросовісного священика – навіщо нам інший? Він їздить не на машині, а на велосипеді, а прислали нам отця Віктора, який родом з Тернопільщини і служив у Ковельському районі, який на Успіння Пресвятої Богородиці прибув до церкви на “Мерседесі”. Чи не в цьому й біда уся? Його у храм люди не пустили.
Після цього любомльські парафіяни знову звернулися до єпископа Михаїла, аби отця Володимира залишили на їхньому приході. Згоди не дійшли, однак домовилися, що владика приїде до них на свято Усікновення голови Іоанна Предтечі і голосуванням вирішать, кого зі священиків залишати на приході. Здавалося б, цілком логічне рішення. Однак цього не відбулося, і, за словами парафіян, владика, наголосивши, що тут “не колгосп”, залишив отця Віктора у новій каплиці, а отця Володимира – у хатині. Після чого події й мали продовження на єпархіальному подвір’ї у Луцьку.
Давати настанови духовним людям якось і не годиться, бо від них маємо їх отримувати. Проте цей конфлікт насторожує. Як на мене, церква – не армія, тут дуже важливо, щоб громада довіряла своєму священику, бо без довіри ніколи не станеш духовним наставником. Духовна людина не повинна загострювати ворожнечу, а має бороти її любов’ю й миром. І звісно, якщо священик зробив стільки, щоб започаткувати нашу українську церкву, то хіба можна з ним так немилостиво поводитися? Коли з’ясовувала у єпархії деякі нюанси, почула, що отець Володимир – прихильник цілительки Графини Маковій. Та навіть якщо він у чомусь помилився, то що, за це його треба відправляти в іншу єпархію, як у заслання? Бо ж і там він має доносити слово Боже, а не обробляти поле. Чи в одній парафії люди достойніші, а в іншій – ні?
Знаю, що будівництво нових церков у попередні роки єпархією обдаровувалося не надто щедро, то ж чи можна, не враховуючи думки громади, яка стягує на церкву свої мізерні кошти, ось таким беззаперечним рішенням призначати священиків, хай навіть найкращих? Чи може бути Бог там, де нема любові? Недарма люди нарікають, що церковні Статути тепер вагоміші, аніж Закони Божі. Дійсно, нині священики різних віросповідань все частіше посилаються на канони, на закони, прийняті Соборами (зібрання єпископів). Та вони написані людьми. А Новий заповіт – це те, що залишив нам сам Господь. Апостол Павло у першому Посланні до коринтян звертається до священиків: “Хіба вийшло від вас слово Боже? Чи прийшло воно тільки до вас?” А коли юдейський законник запитав Ісуса, яка заповідь найбільша в законі, Він відповів: “Полюби Господа всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки”. Однак щодо подій у любомльській церкві, то вони не переконують у правильності дій єпархіату і вирішенні конфлікту згідно з Божими настановами.
– У Любомлі є дві церкви Московського патріархату й костел. Про українську церкву і мови не було – московськими священиками постійно нав’язувалися переконання, що вона не канонічна й не має благодаті Божої, а тих, хто цьому протестував, називали розкольниками (зрештою, це продовжується й понині – авт.). І лише позаминулого року в Любомлі наважилися на заснування церкви Київського патріархату. Цю справу розпочав священик отець Володимир Кущик, і саме він “вибивав” дозвіл на реєстрацію нашої церковної громади. Ми починали відроджувати українську церкву в хатині, замість престолу мали дві табуретки, а свічки ставили у ящику з піском. Та раділи й тому, бо могли молитися рідною мовою. На освячення місця для церкви запросили й владику Михаїла. Кожен здавав на будівництво храму скільки міг.
Та, як правило, у бочку меду завжди є кому підлити ложку дьогтю. На превеликий жаль, це стосується і справ церковних. При будівництві любомльської церкви наприкінці минулого року теж виник конфлікт – частина активних парафіян почала висувати претензії отцю Володимиру, бойкотувати богослужіння. Це, зрозуміло, аж ніяк не додає авторитету ні церкві, ні прихожанам. Чвари не припинилися й після того, як отець Володимир передав посаду голови церковної громади пану Притулі.
– Отець Володимир кожен день був на будівництві, допомагав збирати кошти, навіть намагався організовувати церковні громади Київського патріархату в районі, та все одно не догодив, – обурюються парафіяни. – “Четвірку” заколотників підтримувала єпархія. Тому ми звернулися до владики Михаїла, щоб допоміг навести лад у церкві й не загострювати ворожнечі між людьми. Комісія, яку сюди випровадили, нічого не допомогла. Навпаки – отця Володимира змусили написати заяву про перевід в іншу єпархію, аби таким чином заспокоїти громаду. Але це людей обурило ще більше. Ми маємо скромного, простого, добросовісного священика – навіщо нам інший? Він їздить не на машині, а на велосипеді, а прислали нам отця Віктора, який родом з Тернопільщини і служив у Ковельському районі, який на Успіння Пресвятої Богородиці прибув до церкви на “Мерседесі”. Чи не в цьому й біда уся? Його у храм люди не пустили.
Після цього любомльські парафіяни знову звернулися до єпископа Михаїла, аби отця Володимира залишили на їхньому приході. Згоди не дійшли, однак домовилися, що владика приїде до них на свято Усікновення голови Іоанна Предтечі і голосуванням вирішать, кого зі священиків залишати на приході. Здавалося б, цілком логічне рішення. Однак цього не відбулося, і, за словами парафіян, владика, наголосивши, що тут “не колгосп”, залишив отця Віктора у новій каплиці, а отця Володимира – у хатині. Після чого події й мали продовження на єпархіальному подвір’ї у Луцьку.
Давати настанови духовним людям якось і не годиться, бо від них маємо їх отримувати. Проте цей конфлікт насторожує. Як на мене, церква – не армія, тут дуже важливо, щоб громада довіряла своєму священику, бо без довіри ніколи не станеш духовним наставником. Духовна людина не повинна загострювати ворожнечу, а має бороти її любов’ю й миром. І звісно, якщо священик зробив стільки, щоб започаткувати нашу українську церкву, то хіба можна з ним так немилостиво поводитися? Коли з’ясовувала у єпархії деякі нюанси, почула, що отець Володимир – прихильник цілительки Графини Маковій. Та навіть якщо він у чомусь помилився, то що, за це його треба відправляти в іншу єпархію, як у заслання? Бо ж і там він має доносити слово Боже, а не обробляти поле. Чи в одній парафії люди достойніші, а в іншій – ні?
Знаю, що будівництво нових церков у попередні роки єпархією обдаровувалося не надто щедро, то ж чи можна, не враховуючи думки громади, яка стягує на церкву свої мізерні кошти, ось таким беззаперечним рішенням призначати священиків, хай навіть найкращих? Чи може бути Бог там, де нема любові? Недарма люди нарікають, що церковні Статути тепер вагоміші, аніж Закони Божі. Дійсно, нині священики різних віросповідань все частіше посилаються на канони, на закони, прийняті Соборами (зібрання єпископів). Та вони написані людьми. А Новий заповіт – це те, що залишив нам сам Господь. Апостол Павло у першому Посланні до коринтян звертається до священиків: “Хіба вийшло від вас слово Боже? Чи прийшло воно тільки до вас?” А коли юдейський законник запитав Ісуса, яка заповідь найбільша в законі, Він відповів: “Полюби Господа всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього свого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки”. Однак щодо подій у любомльській церкві, то вони не переконують у правильності дій єпархіату і вирішенні конфлікту згідно з Божими настановами.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Волинська область
| Comments: |
