Як чоловік «став» жінкою
Думав я колись, що жінці добре: наварить, підмете та й дивиться з дітьми телевізор. А мені мучся на ставку з вудками, чекай, поки клюне.
“Терешку, – прохає, бувало, дружина, – нарубай дров, допоможи свиней, курей, гусей і корову нагодувати”. Е, кажу, моя мила, цей наряд в мою функцію не входить. Порайся сама. Я тобі не скотар, щоб худобу годувати та дрова рубати.
Вона те терпіла, мовчала, а то як затупотить:
– Ах ти, бісів чоловіче. Я що в тебе – за наймичку? Живи сам! – та й пішла.
Обід – немає. Полудень – катма. Вечір – теж. Овва! Покинула. Сірко виє, льоха кувікає, корова мукає, та ще й діти душу видирають.
Те прохає каші, те – цукерок неси. Біжу до худоби – діти за мною. Біжу до дітей – худоба за мною. З ніг збиваюсь. Нарешті заманив синів у хату. Підпер двері. Грайтесь! Батькові ніколи. Жбурнув зопалу Сіркові соломи, корові сухарів, а льосі й сам не знаю що. Повертаюсь до синів у хату. Микола товче вареники в моєму гумовому чоботі, Дмитро малює лопаткою на стіні чортиків. Ромась гладить моє ратинове пальто голландським сиром. А Юрко і Федько переливають сметану з глечика в мій капелюх.
Всипав кому гарячих, кому холодних. Тепер, думаю, будемо варити кашу. “Ми каші не хочемо, – зарепетували в один голос, – нам давай моні”. Моні, то й моні. За цеберко, й до корови. Тільки присів і взявся за дійки, а вона як копне ногою по цеберку. А воно мені по губах!
Утік. Подивився у люстерко. Овва! Був Терешко – став губешко. Отакенні понапухали! Помазав зеленкою, почав присипляти дітей – де там. Те просить пити, те на вулицю хоче, ще одне знову мокре. Лишенько, думаю, з вудками на ставку так не наробишся, як з вами, вередливими. Дай мотнусь, пошукаю свою жінку.
Лізу в шифоньєр пальто взяти, а мене щось – хап за руку:
– Ну, що, легка жіноча праця? Отож, затям собі!
Я перелякався, аж зблід. Відтоді все в мою функцію входить, що дружина скаже.
“Терешку, – прохає, бувало, дружина, – нарубай дров, допоможи свиней, курей, гусей і корову нагодувати”. Е, кажу, моя мила, цей наряд в мою функцію не входить. Порайся сама. Я тобі не скотар, щоб худобу годувати та дрова рубати.
Вона те терпіла, мовчала, а то як затупотить:
– Ах ти, бісів чоловіче. Я що в тебе – за наймичку? Живи сам! – та й пішла.
Обід – немає. Полудень – катма. Вечір – теж. Овва! Покинула. Сірко виє, льоха кувікає, корова мукає, та ще й діти душу видирають.
Те прохає каші, те – цукерок неси. Біжу до худоби – діти за мною. Біжу до дітей – худоба за мною. З ніг збиваюсь. Нарешті заманив синів у хату. Підпер двері. Грайтесь! Батькові ніколи. Жбурнув зопалу Сіркові соломи, корові сухарів, а льосі й сам не знаю що. Повертаюсь до синів у хату. Микола товче вареники в моєму гумовому чоботі, Дмитро малює лопаткою на стіні чортиків. Ромась гладить моє ратинове пальто голландським сиром. А Юрко і Федько переливають сметану з глечика в мій капелюх.
Всипав кому гарячих, кому холодних. Тепер, думаю, будемо варити кашу. “Ми каші не хочемо, – зарепетували в один голос, – нам давай моні”. Моні, то й моні. За цеберко, й до корови. Тільки присів і взявся за дійки, а вона як копне ногою по цеберку. А воно мені по губах!
Утік. Подивився у люстерко. Овва! Був Терешко – став губешко. Отакенні понапухали! Помазав зеленкою, почав присипляти дітей – де там. Те просить пити, те на вулицю хоче, ще одне знову мокре. Лишенько, думаю, з вудками на ставку так не наробишся, як з вами, вередливими. Дай мотнусь, пошукаю свою жінку.
Лізу в шифоньєр пальто взяти, а мене щось – хап за руку:
– Ну, що, легка жіноча праця? Отож, затям собі!
Я перелякався, аж зблід. Відтоді все в мою функцію входить, що дружина скаже.
Л. КАМЕЦЬ, с. Кухарі,
Ковельський район,
Волинська область
Ковельський район,
Волинська область
| Comments: |
