«Дєд нічого, тільки вушка маленькі»

– Галю, а ходи-но будеш підправляти мене! – ніжно гукнув свою дружину Євген Жигальський, коли дізнався, чого ми приїхали. – Знаєте, коли мою Ірину рано забрала хвороба, я хотів зійтися з першою жінкою, але, як і в молодості, не могли ніяк порозумітися. А читав постійно «Порадницю», ото написав, що шукаю жінку.
Але замість звичних «вік, ріст» розповів про своє знайомство з другою дружиною Іриною, як їх поєднав... кіт Васьо. Агроном Євген ходив ввечері під вікнами її хати так, що його застав Васьо і радісно занявкав.  Господиня побачила жениха і люб’язно промовила: «Це ви? То заходьте».
– Він і зайшов на 26 років, – мило усміхаючись, додає до чоловікової розповіді Галина Григорівна. – Він так хитро написав, що збудоражив всю Україну. Так жалісливо...
«Я усвідомлюю, що для мене настала осінь із листопадом. Набігає сльоза. Я виймаю носовичок. Він не дуже чистий, та нікому вихопити його з рук, кинути до кошика для прання, а натомість подати новий. На душі – тяжко, скорботно...» Ця розповідь  розчулила не тільки Галину Григорівну – чоловікові надійшло понад 110 листів!
– Були хитрі листи від жінок, які мали якусь користь, – згадує пан Євген. – Хотіли здорового господаря, з хазяйством, тракторцем.
На оглядини Євген Миколайович їздив у Житомирську область, але туди треба було переселятися. Побував і у волинському селі в Ковельському районі. Тут ніби жінка і підійшла – славна, хороша, як каже пан Євген, але... вища від нього. Приїжджала у Тесів і потенційна «наречена» аж з Херсонщини. Але походила-подивилася, що зручностей в хаті нема – з тим і поїхала.
– А Галя якось підійшла до моїх думок. Бо людина мусить підходити своїми життєвими смаками, – роздумує Євген Миколайович.
– І чим же зі ста жінок так зацікавила Вас Галина Григорівна?
– Знаєте, коли ми почали переписуватися, – усміхається чоловік, – бачу, що Галя небайдужа до України. Це нас зблизило. Бо багато жінок писали: а нащо мені та політика...

Дочка по руці напророчила: «У тебе ще буде дід»

Галина Григорівна з містечка Олександрівка на Кіровоградщині. Чоловік, який працював у шахті, помер давно – разом прожили 26 років. Відтоді розрадою стали онуки, яких вигляділа двом дочкам, допомагала будуватися. Як і Євген Миколайович, передплачувала «Порадницю». І коли прочитала його листа, захотіла написати. Про своє листування із незнайомим чоловіком не розповідала нікому – навіть меншій дочці і зятеві, з якими жила в одному будинку, але в різних квартирах. Дочка материного рішення не сприймала: куди старій заміж, про це треба було подумати раніше. А старша дочка, яка живе у Сумах, з розумінням поставилася до маминого листування, бо не раз казала: «Ти не повинна бути сама». Але єдиною порадницею у цій «сердечній» справі для Галини Григорівни була... десятирічна внучка.
Листувалися немолоді вже люди (їй тоді було 65, йому – 69) три роки. Але була й перерва. Галина Григорівна відчула, що пан Євген знайшов собі жінку, і, привітавши його з цим, поздоровила ще й з днем народження. Але з’ясувалося, що в Євгена Миколайовича нема нікого. І тоді вони домовилися про зустріч.
– Він написав, що приїде у Фастів, – розповідає жінка. – А внучка каже мені: «Що, будете в когось під забором зустрічатися? Нехай дідусь приїжджає до нас». Я подумала: вона й права. Женя подзвонив, і ми домовилися про день зустрічі незадовго до престольного празника в нашому селищі. А перед тим приходить внучка і питає: «Ну що, бабушка, поїдеш?» – «Не знаю». І давай ми витягати весь одяг із шафи, що брати, що не підходить. Якраз коли я приміряла наряди, зайшла дочка: «Що це таке?» Але я й тоді їй нічого не сказала, проте вона щось запідозрила. А на другий день я наварила холодцю. Коли знову – дочка: мовляв, до празника ще три дні, а я вже готуюсь. Тільки тоді я їй сказала, що приїде один пан із Західної України.
– А коли Женя приїхав і приліг відпочити, я й питаю внучку: як дідусь? На що дитина відповіла: «Знаєш, дєд нічого, тільки вушка маленькі», – від душі сміється Галина Григорівна. – А наступного дня, поговоривши, ми поїхали на Рівненщину.
– Чи думали, що зможете в такі роки зірватися з дому? – допитуюся.
– Ні, ніколи, – посміхаючись, відповідає Галина Григорівна – у розмові постійно відчувалась її внутрішня інтелігенція, порядність, доброта. – 38 років я проробила на педагогічній ниві: вихователем дитячого садка, завідуючою, методистом. І тому не сприймала такого і взагалі  була противником подібних знайомств. Думала, якщо чоловік помер – значить, все. Моя колега, коли дізналася, сказала: «Нікого не схвалюю, тільки Галину Григорівну». Але тепер я думаю, що це рок, доля. Тим більше, старша дочка, яка цікавиться хіромантією (ворожіння по лініях на долонях рук – авт.), не раз по лініях моєї руки «пророчила»: «У тебе ще буде дід і ви будете довго жити». Відразу сумувала тут. А минулого року внучка із зятем у нас гостювали.

У Тесові Галину Григорівну прийняли тепло і привітно. Та й не боялася їхати на Західну Україну, хоч як на Сході не лякають «бандерами». Знає давно, що тут щирі привітні люди, бо ще замолоду шість років після закінчення інституту жила на Закарпатті в дяківській хаті. І от на схилі літ – чи то збіг обставин, чи доля? – знову опинилась у такій оселі. І дід, і батько Євгена Миколайовича були священиками.
Гарно зустріли Галину Григорівну і чоловікові дочки. Разом прибрали, зробили ремонт, бо хата була запущена. Часто приїжджають, щоб допомогти по господарству, і радіють, що батько тепер не сам.
А пана Євгена радує те, що дружина завжди в гуморі, планує сімейний бюджет і, чого гріха таїти, замінила його холостяцьке сало на голубці, пироги, закрутки.
– А що найсмачніше готує Галина Григорівна?
– Я не перебірливий. Все їм, що зварить. Дуже смачно Галя тушить помідори з перцем.
Щирість, відкриту душу Галини Григорівни оцінили й односельці. Дуже здружилася зі своїми сусідами, вітають один одного з іменинами. Правда, нарікали одинокі жінки: «Чи ж не міг собі вдома яку знайти?» Через місяць, коли Галина Григорівна приїхала, стався неприємний випадок. З однієї гостини, де гуляло чоловік шістдесят, їх обох несподівано забрала «швидка», хоча в лікарні при обстеженні нічого не виявили. А через рік, коли жінка відвідала свою рідну Олександрівку, вже тут раптово з’явилися проблеми з ногою.
– Стільки часу минуло, а не проходить, – бідкається Євген Миколайович. – Я до самого головного лікаря в Рівне їздив, аби їй легше було. Чим тільки не мазали, що не прикладали, і уколи кололи, нічого не допомагає... Один цілитель, в якого були, сказав, що це з очей, із заздрості...
– Ай, то таке, – посміхаючись, махнула рукою Галина Григорівна. – От недавно побували в селі, де Женя жив. Збираємося ще на могилу його жінки поїхати, бо вона не тут похована.
– А ще, – посміхається Євген Миколайович, – хочу завезти Галю в палац князів Острозьких, щоб побачила ту красу. Але ж не підніметься по сходах. От що то таке в неї з ногою... – вже вкотре зітхає. – Так їй болить... 

P. S. У підготовці матеріалу щиро дякуємо рівненській журналістці Олені Толочик.