«Про Януковича і політику не говоримо»

 

 

Як поєднали долі західнячка і донецький

Марія Бугайчук із села Кремеш Локачинського району – привітна, весела жіночка. Багато чого довелося пережити їй за свої п’ятдесят з хвостиком, але не втратила оптимізму та віри у щастя. Тож Бог нагородив її за добру вдачу – подарував чоловіка, з яким не страшно і старість зустрічати.

Хата Марії Євгеніївни знаходиться на околиці села, майже на хуторі, ще й захована за пагорбами полів. Коли задощить чи замете, сюди можна дістатися хіба на конику. І хоч мешкає жінка далеко від людських очей, але коли в оселі вдови з’явився чоловік, ця новина швидко облетіла усе село. Ще більшої сенсаційності набула звістка, коли кумасі зачули, що приймак родом з Донеччини. «Донецький» – одразу почали називати його місцеві. Як же опинився у цих краях чоловік?

Микола Гудков родом з міста Костянтинівка Донецької області. Колись це був центр кольорової металургії, хімічної промисловості, працювало понад двадцять різних підприємств.

– А зараз усе порізали на метал. Лишилися одні катакомби, – зітхає Микола Едуардович. – Люди роботи не мають. Житло знецінилося. Моя сестра продала половину нашого будинку за 2,5 тисячі доларів. Однокімнатна квартира коштує приблизно три тисячі «баксів». Щоб якось вижити, більшість їздять в Росію, а я з товаришами вирушив на Західну Україну. На Львівщині купували у населення пір’я. Бували на ринках у Горохові, Локачах. Тут випадково і побачив Марійку.

Далі розповідь продовжує дружина:

– З моїм першим чоловіком Васею ми прожили більше двадцяти років. А коли він помер, ніяк не могла оговтатися. Півроку жила як в тумані, все плакала. Залишилася сама. Донька уже мала свою сім’ю. То до неї, бувало, їду, то до свекрухи йду, але вертатися все одно доводилося у порожню хату. Так минуло два з половиною роки. Я вирішила, що досить самій мучитися, хотіла знайти собі пару, навіть оголошення в газету подавала. Траплялися всякі, але ні до кого душа не лежала. А якось поїхала в Локачі на базар. Йду поміж рядами і чую, якийсь чоловік гукає: «Пані, а у вас пір’я немає?» О, Боже, подумала, «пані» – так мене ніхто не називав. Відповіла, що маю вдома якесь старе, то хлопці сказали, що приїдуть і куплять.

За тиждень, попередньо зателефонувавши, приїхали до Марії. Побачили на подвір’ї машину, і один з компанії поцікавився, чи, бува, автівку не продають.

«Не продаю, а шукаю шофера, – напівжартома, напівсерйозно відповіла жінка. – Чоловіка у господарство треба, щоб косити вмів, не пив горілки». Тоді незнайомець почав підсватувати Колю, мовляв, він і шофер, і мурувати вміє, і косити. «Якщо він шось надумає, то подзвонимо», – завершили розмову. І справді, перед Зеленими святами Микола зателефонував і запитав, чи можна приїжджати?

– Я відповіла, що зараз роботи ніякої нема, бо свята, а потім треба траву косити. От Коля відтоді і лишився, – радіє жінка.

Спочатку важко було йому звикнути до сільського життя – не той рух. Але роботи ніякої не цурався, поступово познайомився з односельцями. Добрі стосунки підтримують і з братом покійного чоловіка та свекрухою. Допомагають один одному. Микола потоваришував із сусідом-пенсіонером Олександром Захаровичем. «Коля на нього каже «наш тато». Він допомагає за вуликами дивитися», – додає Марія Євгеніївна.

Живуть у мирі й злагоді поки що у громадянському шлюбі, але планують розписатися. Господарюють, не лінуються, бо з того мають якусь копійку. Тримають корівку, свиней, гусей, курей. Обробляють гектар землі, хоч є її набагато більше, та сили на все не вистачає. Марія тішиться, що хороший їй чоловік трапився: працьовитий, добрий, щирий. І Коля лише добрі слова про жінку каже. Суперечки виникають, лише коли дивляться телевізор і починають за політику мову заводити. «Я – за Юлю, а Коля підтримує Росію. От і виходить у нас конфлікт, – сміється Марія Євгеніївна. – То аби не сваритися, уникаємо розмов про Януковича та ситуацію в країні». Що тут казати, мудра жінка завжди знає, як згладити гострі кути.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•