У господарстві четверо коней тримає
І від року прийдешнього здоров’я та доброго врожаю чекає
Шукаючи оселю Петра Костючка у Старому Загорові Локачинського району, на вулиці звернули увагу на чоловіка, який проїхав повз на возі, запряженому двома гарними кониками. Біля їхніх вух метелялись яскраві червоні китиці. «Ай, файні коні!» – прицмакнув наш шофер. А коли приїхали до потрібної хати, побачили біля неї того самого дядька. Так і познайомилися з Петром Васильовичем, який єдиний у селі має чотирьох вороних.
Машка, Майка, Мишко та Красавчик
Здавна вважалося, що чоловік, який тримає коней, справжній господар. На жаль, нині таких одиниці. Більшість надають перевагу тракторцям. Їм не потрібно корм заготовляти, доглядати, гній викидати. Мороки менше, а працюють ефективніше. Проте Петро Васильович готовий посперечатися з такою думкою.
– У селі без коника ніяк, – переконаний. – Чи виорати якийсь клаптик землі, картоплю, буряк з поля привезти чи навіть до лісу по гриби поїхати, усюди коник прислужиться. Він же солярки не п’є, яка дорого коштує. Ми обробляємо понад десять гектарів землі. Зернові різні сіємо. Картоплю, буряк вирощуємо. Сіно для худоби заготовляємо. Як без коней обійтися? А ніяк.
У господарстві Костючків коні з 2000 року. Тоді купили Машку, а вже від неї виростили Майку (бо родилася в травні), Мишка та Красавчика. Імена придумували сини дядька Петра. З лошат виросли хороші коники, яких дуже любить чоловік. Двоє вороних і двоє гнідих. Зізнається, якби не любив – не тримав би стільки. Дружина Марія Володимирівна усміхається, мовляв, уже кілька разів просила чоловіка, щоб продав, а він відмовляється. Найбільше, переживає, що потраплять у погані руки.
– На бійню не віддам ні за які гроші, – твердо каже. – От якби трапився хороший хазяїн, то продав би без розмов. Вони у мене слухняні, роботящі. Хай ще послужать комусь. Раніше ми все робили ними на дві пари: орали, картоплю збирали. А цього року купили тракторця, то маємо у господарстві вже п’ять коней, – жартує чоловік.
Хазяїна Петра чують на відстані
Марія Володимирівна родом із села Будилів Козівського району, що на Тернопільщині, але вже прикипіла серцем до Загорова, де створила сім’ю. Сільської праці не цурається і з кіньми вміє поводитися: запрягає у віз, возить ними овочі з городу.
– Вони у нас сумирні, – хвалить тварин. – А Петра чують на відстані. Він ще вдома воду набирає у відра, а вони вже на березі іржуть. Сини ще й верхи можуть кататися.
Мріяв колись Петро Васильович сідло купити. Вже й знайшов, та дружина відмовила. А нині за нього просять дві тисячі. Трохи «кусюча» ціна для трудівника. Цікавлюся, для чого червоні китички на упряж чіпляють.
– Вони захищають коней від лихого ока, – пояснює чоловік. – Ще наші прадіди так робили, і я підтримую цей звичай. Буває, гляне хтось не так – і з конем щось діється. Гніді не так бояться наврочення, а от чорні – дуже.
Петро Васильович тепло розповідає про коней. Видно, вони теж відчувають його любов і відповідають тим же.
Запитую, чого чекають Костючки від 2014 року – року Коня. Зважаючи на їхнє особливе ставлення до цієї тварини, він має бути вдалим.
– Головне – це здоров’я, – каже дядько Петро. – А ще – щоб врожайний був. Бо ж селянин тільки й живе з того, що виростить. Добре, що цього року є ціна на картоплю, то люди підзароблять. Кінь – найперший помічник селянина, тож хай його рік приносить лише добро. Бажаємо всьому народу благополуччя.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
