Як бандерівські Антонівці комуністи зі світу зживали

60-річний місцевий житель Віктор Омельчук хоч і не історик за фахом, та про минуле рідного краю може розказувати годинами, ще й мальовничими стежками, де ростуть тисячолітні дуби, проведе, про багатющий потенціал лісових надр повідає.

– До 1939 року в Антонівцях діяв колгосп імені Комінтерну, – екскурс в історію Віктор Миколайович починає біля відновленого у 1992 році музею просто неба «Табір УПА «Волинь-Південь». – Коли почалася війна, у селі вбили кількох радянських генералів. Енкаведисти спеціально так влаштували, щоб знищити Антонівці, біля яких сформувався великий загін повстанців. Хоча указ про ліквідацію села з’явився у 1952 році, людей вивезли у села Розділ та Привітне Запорізької області ще у 1946-му. Хто не хотів їхати, відкуповувався сотнею совєтських рублів. Мої батьки заплатили і виїхали у Млинівський район Рівненщини, у село Владиславівку…

Батько Микола Омельчук брав активну участь у повстанському русі, особисто знав Степана Бандеру, Романа Шухевича. Потім перейшов до мельниківців, через що реабілітацію від незалежної України отримав ледь не перед смертю, 92-річним.

Крім реконструйованої за спогадами очевидців дерев’яної будівлі штабу, на території музею є будиночок-імітація літнього класу підстаршинської школи, схрон, що вже розвалюється (перегнивають дерев’яні балки), капличка, цвинтар 12 воїнів УПА. А влітку 1943 року, коли лісовий табір перетворився на центр Антоновецької повстанської республіки, у ньому діяли також лікарня, пекарня, миловарня, слюсарня, швейна майстерня і навіть невеличкий м’ясокомбінат. Виходила газета «Повстанець».

– Он там, на глибині двох метрів, лежить німецький «Тигр», – показує рукою у бік неглибокого потічка Віктор Омельчук. – Бандерівці його підбили, і він втопився. Сюди приїжджало багато цікавих. Мабуть, хотіли б підняти. Такий танк на чорному ринку, кажуть, 200 тисяч євро коштує…

Німці, які намагалися «виколупати» зі свого тилу з’єднання лісовиків, могли його терзати хіба що з повітря – наземна військова техніка була у лісових нетрях безпорадною. Задіювали окупанти диво тогочасної авіації, штурмові літаки «Фоке-Вульф 189», однак захопити село так і не зуміли. Коли фронт пішов на захід, повстанці зійшлися у двобої із силами НКВС. 21-25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району відбувся вирішальний бій. Воїнів УПА атакували бригади внутрішніх військ, козачий полк, танки, авіація. У побоїщі загинули близько двох тисяч повстанців. Села Гурби та Антонівці енкаведисти спалили, а жителів вивезли.

– З тих пір з топографією Антонівців коїться щось незрозуміле, – знизує плечима співрозмовник. — На 200-річних топографічних картах, які маю, село позначене чітко – там, де воно з’явилося у 1540 році. На радянських, а тепер і українських картах йде якась накладка. Сусіднє село Стіжок, наприклад, показане у чотирьох місцях, у тому числі і на місці Антонівців. Тому ні я, ні мої односельці не можемо приватизувати хати своїх батьків. Таке враження, що нас хочуть звідси витурити, щоб простих людей тут не залишилося зовсім…

У нетрях – «спиртозавод» Евеліни Ганської

– Тут, на непримітній галявині, криється зо два десятки дзотів, – продовжує розповідь Віктор Миколайович. – Слідів їх на землі не видно, але супутник їх бачить. Дзоти – «долговременные огневые точки» – це наш місцевий Дубенський форт (фортифікаційна споруда поблизу села Тараканів Дубенського району Рівненської області – авт.). Як і той форт в Дубні, дзоти будували кайзерівські війська. Учасники військової гри «Гурби-Антонівці», яка відбувається у нашому лісі, запевняли, що в землі є склади з «новими, але старими речами». Зброя, мабуть. Я б не здивувався, якби почув, що є тут і шахти з радянськими ракетами… А ось нафта у тутешній землі точно водиться. Її у 60-х роках XX століття виявили львівські геологи. Мій батько працював у тій експедиції на підсобних роботах. Я на власні очі бачив: коли свердлили, то з-під землі вилітала луска, більша за нашу гривню. Тут колись було море… Виходила й червона рідина, конденсат. Був колись        66-й бензин, він мав рожевий, аж червонуватий колір. То вони брали ту рідину, заправляли нею машини і їздили…

Розвідку нафтового родовища згорнули з розвалом Союзу, свердловини законсервували. Біля них і досі стоять бетонні стовпи з табличками, де написано: «Охраняется законом СССР. Нефть».

– На випадок чого у нас є всі необхідні умови для життя еліти: бункери під землею, чиста джерельна вода, – жартує Віктор Омельчук. – Рік-два стоїть у пляшці, а ніби вчора набрана…

За царизму біля антоновецького хутора Рудня стояла шахта, у якій видобували олов’яну руду. Був також триповерховий млин, ресторан у ньому. Світло на Антонівці подавала величезна гідротурбіна. Показав мій екскурсовод і місце, де колись господарювала… Евеліна Ганська, польська поміщиця, дружина письменника Оноре де Бальзака. Про те, що тут залишки одного з її маєтків, Віктор Миколайович чув від істориків. Ганська деякий час утримувала маєток, а потім продала. Тепер тут майже суцільні зарості. Лише ряди здичавілих височенних яблунь і груш, багато з яких уже попадали на землю, вказують на те, що первісний ліс свого часу намагалися облагородити. У глибині панського саду проглядається улоговина – колишній ставок, а поряд – 50-метрова стіна. Це, як повідомив Віктор Омельчук, «їхній спиртозавод», панська гуральня. Більшу частину викладеної з каменю споруди люди розібрали, а одна стіна встояла.

– Її б теж розібрали, але не змогли, кладка тут капітальна, – каже пан Віктор. – У льохи гуральні було два заїзди, вони тепер завалені землею. Що у погребах, не знає ніхто. Археологи шукають тут в основному старовинні монети. Знаходили срібні чаші, старовинні книги у металевих окладах, княжу зброю, енколпіони, яким до тисячі років. Всі ці речі я бачив, але не торкався до них. Вони можуть бути заговорені. Багато тут також татарських курганів, але археологи їх не риють – остерігаються проклять…