«Нашо мені той український паспорт?»

Наша держава відзначила 22-річчя свого народження. Кожен, хто досяг повноліття і є громадянином України, має паспорт, який посвідчує його особу. Без цього важливого документа ти ніхто. А от житель села Щурин Рожищенського району й досі вважається громадянином Української Радянської Соціалістичної Республіки. Змінювати червону «книжечку» на синю з тризубом не збирається.

На подвір’ї напіврозваленої хатини шкварчало, булькало і смачно пахло. Не подумайте, що тут мала бути якась оказія. Зовсім ні. То готував сніданок, обід і вечерю місцевий житель Віктор Стасюк. Грубку він змурував не в кухні, а на вулиці, «шоб свіжий воздух був». От щодня й порається біля неї. Незвична картина, яку побачили з дороги, змусила зупинити редакційну автівку і вийти до дивного чоловіка. У казанках кипів борщ, на сковорідці смажилося сало. Пес на прив’язі так ласо зиркав на страву, що навіть і не гавкнув на чужих. Його ж господар був не вельми радий несподіваним гостям.

– А шо я такого дивного роблю? Їсти собі варю, – скупо пояснив. – Я не бомж якийсь, шо ви, певно, подумали. Зараз покажу папери. А живу у батьківській хаті.

Виніс акуратно замотані у целофані документи. Поки шукав паспорт, розповів, що мав дружину, та вона померла, дітей забрали в інтернат. Видно, за горілкою нема коли чоловікові про них думати. Паспорт так і не знайшов, зате показав копії, які збирав, коли потрібно було з’явитися в суд з приводу позбавлення батьківських прав. Ми мало не впали від подиву, адже користувався Віктор Стасюк документом УРСР, про яку згадують лише в підручниках з історії. Запитуємо, чому ж не міняє його на український.

– А нашо він мені потрібний? – знизує плечима. – На роботу ніяку не піду. Тут розумніші за мене вдома сидять, бо нема де працювати. До пенсії невідомо, чи доживу, то нашо шукати лишній клопіт на голову…

У селі люди розповіли, що колись Вітька був хорошим майстром. Мурував файні грубки, які мали велику тепловіддачу, печі. А тепер рідко його кличуть, бо як піде в запій, то кидає незавершену роботу. Мусить господар чекати, поки відійде Вітька від того «туману». Перебивається тепер випадковими підзаробітками, за які сто грамів дадуть, якийсь харч або одежину.

Дивимося на чорно-білу фотографію. Замолоду Вітька був гарним на вроду, та звелася вона з роками. Сім’ї не має, залишився один як палець – нікому не потрібним. Тож зрозуміло, що у чоловіка в голові є більші клопоти, ніж паспорт.

Ми були у нього наприкінці жовтня. На городі ще стояло картоплиння.

– Чого картоплі не збираєте? Зима скоро.

– Нема часу! – коротко відповів.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

 

• Нравится
•