З Молдови на Волинь – кіньми

Десять днів добирався до коханої

Віталія Жовнірчика у селі Білин Ковельського району тільки молдованином і кличуть. А він і не ображається – так і є, з Молдови він приїхав, із села Реуцел, що за кілька кілометрів від міста Бєльці. Приглянулася йому наша волинянка так, що мусив сюди перебиратися. Та ще й як оригінально! Запряг двійко коней у воза, склав такі-сякі пожитки і через дві країни (понад 600 кілометрів) за десять днів нарешті в’їхав у двір до коханої.

– А що тут розказувати, – сором’язливо посміхається чоловік. Говірка у нього швидка, та й українською балакає так, наче все життя прожив на Волині. – Познайомилися у Москві на заробітках, Таня на два місяці підрядилася їсти для бригади готувати. А як почала збиратися додому, то я за нею поїхав. Потім у Молдову дісталися, там у 2000 році одружилися і мали жити, але вона мене надурила – поїхала в Білин і повертатися не хоче. Ну що, мусив знову за нею їхати. Пожив трохи і бачу, що тут краще. Будуємося оце, п’ятеро дітей маємо.

– Казали люди, що ви із самої Молдови на конях сюди приїхали?

– Ну так, то мати мені таке «придане» дала – зо п’ять гусей та два коники. То я їх запряг у воза та й – вйо – помаленьку через усю Молдову та частину України на Волинь своїм ходом поїхали. Взяв собі за компанію ще одного хлопця, щоб веселіше було.

– А ночували де?

– Там же, на возі, і спали просто неба. Як дощ, то палатку мав, якою вкривалися. От гусей я не довіз – дорогою всіх з’їли.

– Оце заїхав у двор, тільки-но сказав «тпру», як одна з конячок просто впала від утоми, – додає дружина Тетяна. – Ми вже думали, що це їй смерть прийшла. Загнав, бідну. Але, слава Богу, відпочила, піднялася і ще нівроку послужила.

Виявилося, що наш герой двічі у такі подорожі вирушав. Якось навідався додому, на батьківщину, а мати знову йому коника дає – залишок, так би мовити, того «приданого». Тільки тепер Віталій впріг його у легку бричку. Думав, швидше діло піде, ніж возом скрипіти та чмихати десять днів. Але вдруге він їхав аж 12 днів! Тільки тепер вже бричка «взбрикнула»: не витримавши важких випробувань, розвалилася перед Ковелем. Довелося решту шляху – а це 35 кілометрів – пішки долати.

Нема вже зараз тих коників, які колись так знадобилися. Тепер і господарки великої не тримають – Віталій зайнявся розведенням саджанців, має вже й точки реалізації: і не тільки тут, на місцевих ринках, а й у Москві. Тож господар вже давно пересів на залізного коня і долає ним куди більше кілометрів, аніж двічі по 600 (саме таку відстань доводилося Жовнірчику проїхати з молдовських Реуцелів до українського Білина). Каже, що тут по сусідству живе ще одна жінка-молдованка, яка ще за Союзу сюди заміж вийшла – родичаються, мовляв, сім’ями. Тішиться чоловік, що не один він тутка такий «іноземець».

– А в Молдові у вас є родичі?

– Сестра старша живе та мати, хоч і старенька вже. Я до неї навідуюся кілька разів на рік. Оце незабаром плануємо всім сімейством поїхати туди погостювати. Бо баба лише двох старших дочок бачила, треба було б і менших трьох показати. А ви що, й справді будете про мене писати?

– Буду.

– То обов’язково напишіть, що молдовани дуже працьовиті люди…

Мирослава КОСЬМІНА,

Волинська область

• Нравится
•