Як Ганна-германка Любохини врятувала

Василь Кузьмович вважає це унікальним випадком в історії і дивується, що досі про нього майже ніде не згадували ані в пресі, ані на телебаченні. Ні, про те, що 22 жовтня 1943 року німці розстріляли 42 людини (за іншими даними – 45), згадки є, а от про те, яким дивом всьому селу і решті його жителів вдалося врятуватися від спалення – нічого немає. Хоча любохинці, особливо очевидці тих страшних подій, це «диво» називають конкретніше – Ганною-германкою.

Германкою Ганну Буру називали по-сільському, бо народилася в Німеччині. Так уже сталося, що її батьки виїхали з села у пошуках кращої долі ще перед Першою світовою війною. Займалися, як тепер кажуть, бізнесом: там купували, тут продавали. Можливо, через це, а можливо і з інших причин, але у 1930-х роках сімейство вислали з Німеччини. Ось так Ганна опинилася у рідному селі.

– Мої батьки жили по сусідству з ними, спілкувалися, – розказує Василь Кузьмович. – На жаль, десь загубилася у мене фотографія, на якій усміхнені Ганна з двома дітьми та моя мама зі мною, маленьким. Фотографував чоловік Ганни Харитон. Знімок був зроблений влітку 1943 року, за кілька місяців до трагедії. А сталося тоді ось що. Німецький гарнізон розташовувався у Заболотті, і саме туди селяни, які опинилися  в окупації, мали звозити поставки: фураж, зерно, м’ясо-яйця… У цей же час в лісі з’явилися партизани Ковпака і почали завертати ці вози: мовляв, нічого тих німців годувати. І тим самим спровокували їх на каральний захід – село знищити для науки іншим. Оточили на світанку, нагнали важкої техніки, танків. Усіх, хто намагався втекти, розстрілювали на місці – так полягло майже 50 чоловік. Люди згадували, що били, як оце ми мух… Врешті всіх почали зганяти до церкви. Але священик з ключами зумів сховатися в озері, а от його жінку з сином розстріляли. Тож розмістили селян на долині поряд. З моєї сім’ї на смерть до церкви пішла лиш бабця: батько з дідом ще до світанку поїхали в ліс по дрова, а мама зі мною, однорічним, заховалася у спеціально викопаному батьком «схроні» на городі. Ганну не чіпали, бо заговоривши бездоганною німецькою до них, вони признали у ній свою. Могла б і пересидіти зі своїми дітьми вдома. Але ні, у тому і її героїзм, що, покинувши своїх дітей, пішла рятувати односельчан. Підійшла якраз у той час, як німець закінчив читати наказ про знищення. Поставили всіх на коліна. Скрізь машини з кулеметами і навіть бульдозер, який би потім мав загорнути братські могили. Ганна підійшла до головного німецького «шефа» і почала вмовляти його: люди тут хороші, роботящі, що вони не заслужили такої кари, що поставки вони і далі даватимуть, і з партизанами ніхто з них не пов’язаний. Напевно, треба віддати належне і тому начальнику, бо він прийняв інше рішення: якщо протягом півгодини він почує у селі хоч один постріл (а це б говорило про зв’язки з партизанами), він Ганну повісить, всіх людей розстріляють, а село знищать. Можна було б підсумувати, що пощастило, бо пострілів не було, але все вказує на те, що партизани тільки провокації робили, а захищати нас ніхто і не збирався.

У 1944 році Любохини вже зайняли радянські війська. Можливо, Ганну-германку попередили, а може, і сама здогадалася, що її можуть звинуватити у допомозі німцям, тож сім’я вирішила втікати. Казали люди, що добралися Бури до Польщі, пізніше жили в Австрії та Німеччині. Насамкінець осіли в Торонто (Канада). Доля подарувала Ганні довгий вік – вона померла у 2000 році. У Торонто живе лише її найменша дочка Віра, яка народилася вже після війни.