Про старшого сина вирішила… забути
І з дитбудинку не забирати
Коли я вступила до інституту, батько поставив єдину умову – ніякого гуртожитку. Дуже вже хвилювався, щоб улюблена дочка не втратила честь та гідність далеко від рідної домівки. Сказав підшукати хорошу однокурсницю і домовився про житло – зняв кімнату в квартирі сімейної пари пенсійного віку. Господар Іван Опанасович –здоровезний дядько, який любив побазікати під чарочку-другу, а дружина – Вікторія Дмитрівна – маленька, кругленька, як колобок, буркотуха.
«Цить, грішнице!»
Взагалі, жилося нам там з Любою непогано. Вікторія Дмитрівна підгодовувала нас, завжди голодних студенток, чимось смачненьким, а Іван Опанасович любив заходити в кімнату після вечері і балакати «про життя». А оскільки від всіх хвороб він лікувався коли чаркою, а коли й шкаликом коньячку, язик у нього розв’язувався, і він занурювався у спогади.
Головою сім’ї, за ким, як кажуть, завжди останнє слово, був Іван Опанасович. Хоча Вікторія Дмитрівна частенько починала пиляти та діставати його: то забагато випив, то не той хліб купив, не зробив те, що просила. Дід Іван довго не терпів, як гримне: «Цить, грішнице!» – і жінка миттю стуляє рота і ховається подалі від його очей. Це його коронне слово, як ми казали між собою, «грішниця» ми чули постійно. І що цікаво, після грізного цитькання Вікторія Дмитрівна миттю заспокоювалася, ніби хто перед нею чарівною паличкою помахав.
Якось одного вихідного дня дід Іван сидів у нас «в гостях» і неспішно потягував свої «ліки».
– Іванку, ну, хто ж так робить, – пробуркотіла господиня, заглянувши в кімнату, – ще не поснідав, а вже хляєш! Набрид уже дівчатам, напевно…
– Цить, грішнице! – звично крикнув. – Зачини двері!
– Ну чого ви її так ображаєте? – не витримала Люба. – Все грішниця та грішниця. Невже так уже сильно нагрішила?
– Сильно, – аж почорнів раптом наш Опанасович. – Обманула вона мене. Якби не син, нізащо не простив би їй такого.
Й Іван Опанасович почав згадувати:
– Це ми тепер у Вінниці доживаємо віку, а самі родом з Ленінграда. Там я війну застав, а потім і блокаду. Працював водолазом – робота важка і небезпечна, тож пайок мені давали хороший. Якось товариш познайомив мене з дівчиною – гарна, але худюча, аж ребра видно. Це і була Вікторія. Шкода стало, бо від голоду у неї очі світилися. Взявся її підгодовувати, а там і прив’язався. Бо ж така вже вона лагідна до мене була, як собачка слідом ходила. Скоро і завагітніла – народився син якраз у той день, коли Перемогу всі святкували.
«Чому не приїжджаєш, всіх дітей уже розібрали»
– Живемо, все добре, виховуємо сина. Якось, а це вже був, здається, 1947 рік, повернувся я з роботи раніше, а в поштовій скриньці лист, адресований моїй Вікторії, зворотна адреса – Кіровська область. І почерк такий незграбний, невпевнений, ніби дитина писала. Я його поклав на столі, а сам кола навертаю. Знаю, що не можна чужі листи читати, а мене так і тягне до нього. Ну, не витримав, розкрив. А далі… Ноги у мене підкосилися, щойно прочитав перші рядки. Руки затремтіли, самого у холодний піт кинуло: «Здрастуй, дорога матусю! Чому ти так довго по мене не приїжджаєш? Всіх дітей уже розібрали…»
Якби Вікторія прийшла у той момент, я б її, напевно, забив. Всередині все аж кипіло. Я бігав по кімнаті і ревів, як поранений звір. Як могла покинути, забути власну кровинку? Як могла за стільки років жодного разу не сказати мені про своє дитя?
Увечері, щойно дружина переступила поріг, я кинувся до неї, як скажений. Тіпав перед носом листом, вимагав пояснень. Вікторія усе одразу зрозуміла і стала ревти. А потім таки призналася, що ще до війни була заміжня, сина мала. Коли Ленінград стали бомбити, чоловік загинув, а хлопчика з іншими дітьми через Ладогу переправили у дитбудинок. Жилося їй важко, голодувала, а тут я на горизонті з’явився – молодий, сильний і з дуже хорошим пайком. Для блокадників це тоді найважливішим було. Ось вона і вирішила про своє минуле не розповідати. Навіть і не знаю, чому і на що вона сподівалася. Бо якимись штучними виглядали її пояснення про велику любов до мене та про одвічний жіночий страх – що кину її, щойно дізнаюся про чужу дитину. Бреше! Добре знала, що я ніякий не деспот, дітей люблю. Навіть збирався всиновлювати хлопченя, яке до мене прибилося на початку війни, але, слава Богу, знайшлася його мати. Своє благополуччя та вгодоване життя вона поставила вище рідного сина – от що я вам скажу, дівчата! Потім Вікторія, звісно ж, почала співати по-іншому, переконувати мене у тому, що свого Михайлика ніколи б не покинула. Мовляв, планувала за якийсь час його забрати, а вже тоді мені зізнатися. Не повірив я їй – думаю, з такою бездушною грішницею я жити не зможу. Але щойно почав збиратися, вона заголосила, а слідом і Володька мій за ноги обхопив: «Тату, таточку, не йди!» Сина свого я дуже любив, тільки через нього і залишився.
– А Михайлика ви забрали? – ледве не перебиваємо Опанасовича з нетерпіння.
– Забрали. Але хлопченя вже більшеньке було, скумекало, що мати його ледве не забула. І не простив. З Володькою нашим контакту не знайшов – страшенно ревнував. Матері шпильки став кидати: не потрібен я тобі, не боліло у тебе серце за мене, не поспішала мене з дитбудинку забирати… Такий і виріс: ображений та злий на весь білий світ. Пити почав, від цього і помер. Вікторія після того принишкла, відчуває вину. А як забуде коли, то я їй швидко нагадую.
– Іванку, ну, ти довго ще будеш тут теревенити? – зазирнула у кімнату Вікторія Дмитрівна…
– Цить!
Жінка швидко зникла, а Іван Опанасович, дивлячись на зачинені двері, сумно завершив фразу:
– Грішниця!
Юлія САВІНА,
Вінницька область
| Comments: |
