У Вербичному повернули імена і пам’ять повстанцям

І встановили обеліск на місці поховання

Сльози з’явилися на очах в Ольги Власюк, коли з динаміків полинула пісня «Повіяв вітер степовий». Голос Тараса Чубая разом з 90-літньою вербівчанкою слухали ще кілька десятків земляків та жителів навколишніх сіл. Усі вони прийшли минулої неділі на відкриття оновленого пам’ятника воїнам УПА, які загинули в бою з німцями 9 вересня 1943 року.

70 років тому на цьому ж місці теж линули слова «…впав в бою козак молодий, дівчина затужила», і молода Оля Власюк також плакала. Повстанською піснею бійці УПА прощалися з побратимами. На сільському майдані стояли одинадцять домовин з тілами двадцятилітніх юнаків.

Початок вересня 1943-го був «гарячим» навколо сіл Вербичне та Радовичі на Турійщині (тодішня Ковельщина). Триденними боями вояки УПА вкрили себе вічною пам’яттю і славою. Найуспішнішим був перший день. За двадцятьох загиблих волинян фашисти заплатили двомастами солдатами вермахту. Втрати розлютили німців, і вони кинули нові сили, у тому числі й авіацію на боротьбу з українськими патріотами. А от сотенний УПА, як стверджують сьогодні дослідники, допустив на третій день боїв стратегічну помилку, за яку заплатили життям 16 повстанців. Загін у чистому полі на горбку накрила мінометна атака за підтримки фашистського літака. Місце останнього бою під селом Радовичі має назву урочище Вітряк. Німці одразу прикопали і засипали вапном тіла загиблих українських патріотів. За кілька днів місцеві жителі разом з уцілілими повстанцями розкопали «могилу» і перевезли тіла у Вербичне для поховання.

Радянська влада намагалася закатати в асфальт пам’ять про патріотів – через могилу проклали дорогу. У перші роки незалежності вербівчанин Микола Прогонюк поставив дерев’яний хрест на місці поховання повстанців, серед яких був і його брат Степан. Оновлений пам’ятник з’явився завдяки зусиллям насамперед сина Миколи – Юрія Прогонюка, депутата сільради і старости села. На запитання «Кого варто згадати у публікації як причетних до вшанування пам’яті?» Юрій Миколайович відповів:

– Півсела доклало рук до оновленого пам’ятника. Фінансово ж найбільше допоміг лучанин Міщук. До влади на поклон не ходили, бо на державному рівні ігноруються ці сторінки української історії. Пішли з шапкою по селу – хто п’ять гривень давав, хто двісті. А були й незадоволені пролетарі-п’янички, які за спинами буркотали про «бандер».

Однак ініціативну групу треба назвати. Окрім головного натхненника і виконавця Юрія Прогонюка, це Юрій Манелюк, Галина Микитюк та Леся Шворак. Доклала фінансову дещицю і редакція «Вісника+К» та особисто головний редактор. Імена загиблих воїнів розшукав ковельський краєзнавець Петро Вільчинський.

Серед присутніх на вшануванні був Василь Козбур з донькою із села Кульчин. Дідусь прийшов на могилу із фотографієї рідного брата Євстахія, який загинув у тому бою. Востаннє брати бачились у червні 1942-го. Василя відправили до Німеччини, а Стах ще кілька місяців воював у лавах УПА. Після війни «гуманна» радянська влада заслала остарбайтера Василя на 16 років до Сибіру. Системі кісткою в горлі було прагнення українців мати власну державу. Зрештою, на світовій карті з’явилась Україна, але при владі лишились люди з радянським мисленням і єдиним бажанням набити власні кишені. Тому ще більшу цінність має збереження історичної пам’яті, яке йде від сердець справжніх патріотів – таких, як у Вербичному.

Микола КОМАРОВСЬКИЙ,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•