Копав-копав криниченьки – і викопав аж сто!

У Демидівці почув цікаву розмову. Один з хлопців чемно привітався з літнім чоловіком, після чого товариш запитав: «А хто це?» Відповідь не забарилася: «Та це ж копач криниць! Не знаю, як його звати, але кращого майстра нема».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Коли тебе оцінюють по справах, це, звичайно, приємно, – каже Павло Шуляк. – А став я копачем від нужди. Прийшов у 63-му році з армії. У колгоспі тоді копійки заробляли. Якось почув, що треба викопати для одного з демидівських підприємств криницю. Сам напросився на цю роботу, хоч досвіду взагалі не мав. Звичайно, дуже ризикував, але не боявся. З тих пір минуло багато літ. За цей час викопав я рівно сто криниць (різної глибини: від десяти до п’ятдесяти метрів), а далі ніби заклинило... Коли ж надійшла пропозиція на 101 колодязь, здоров’я уже не дозволяло.

– Петре Пилиповичу, чув, що Ви жодного разу не помилилися у виборі місця для криниці.

– То правда. Хоча тут, де не копай, всюди натрапиш на воду. Суть в іншому – на якій глибині, якої якості буде ця вода і наскільки довго послугує людям викопаний колодязь. Я знаю десятки криничних секретів. Один з них, приміром, полягає у біополі.

Тобто, якщо воно сильне, людина бере в руки два металеві стержні, ходить з ними по місцині, і там, де в землі є порожнина чи «неглибока» вода, ці стержні самотужки перехрещуються. Особисто я у виборі місця для криниці дотримувався порад господаря, потім аналізував місцину щодо її розташування, теоретично визначав, на якій глибині має з’явитися джерельна жила. І жодного разу не помилився. Єдине, проти чого я був – це копання криниць на межі. Бо вона проіснує рік-другий, і щось недобре станеться: осиплеться, замулиться чи взагалі обезводниться.

– Викопали сто криниць, а хоч один скарб трапився?

– Для копача криниць найголовніший скарб – це знайдена вода. От у Хрінниках натрапив на джерельну жилу, якій навіть славнозвісні курорти позаздрили б. Щоправда, добратися до неї було дуже важко – через цупку крейдяну породу. Траплялося, що місце для криниці співпадало з захороненням. Вочевидь, там був похований вояка часів Другої світової війни. Його останки перезахоронили, а місце для колодязя не змінили. Колись криничне ремесло було досить популярним, а зараз, бачу, занепадає, бо навіть села переходять на водопроводи. Та найкраща вода не в трубах, а у колодязях.

Сергій НОВАК,

Рівненська область

• Нравится
•