«Так хочеться жити…»

Мені завжди імпонували у Валері його відкритість і щирість. Здавалося, що у нього ніколи не було поганого настрою, з уст не сходила привітна усмішка. Як він ставився до людей, так і вони до нього.

У Бабіна завжди було море друзів. І тоді, як він працював у сільському господарстві, і тоді, як перейшов у комерцію – став керувати об’єднанням ринків. Незважаючи на те, що був уже високим начальником, до всіх ставився однаково.

Пишу, і перед очима очі друга, його висока міцна статура. Ловлю себе на думці, що згадую ж у минулому часі, і стає боляче на душі. Немає, немає нашого Валерія. Його серце перестало битися десятого лютого цього року. Всього півроку не дотягнув до свого ювілею. Коли Бабін уже важко хворів, при розмові у нього зірвалося з вуст: «Так хочеться жити…» І у погляді таке благання. Друже, якби я міг тобі допомогти! Відверто кажучи, не вірилося, що таким швидким буде фатальний кінець.

На превеликий жаль, уже нічого не вдієш. 13 серпня ми, твої друзі, родина, прийдемо на кладовище, принесемо квіти, вклонимося могилі, твоїй світлій пам’яті. Ти завжди з нами, Валерію!

Євген ХОТИМЧУК

• Нравится
•