В Іраку діставала спека, в Ліберії – комарі
Микола Продун із села Гайки-Ситенські Радивилівського району дуже цікавий, веселий чоловік. Жартами сипле, чимало історій видає на-гора. Ще б пак! Будучи музикантом, він надумав стати військовим, та перекваліфікувався в авіаційного механіка, а згодом взагалі подався у миротворчі війська – довелося побувати йому у гарячих точках Іраку та Ліберії.
Микола Олександрович служив на Львівщині, у Бродівському полку армійської авіації, коли у 2003 році завербувався виконувати миротворчу місію. Їхали, каже, охороняти кордони території Кувейту, і незчулися, як опинилися в Іраку, на війні. Хоча за той рік, який провів далеко від сім’ї і дому, вдалося поближче познайомитися з цими двома країнами.
Микола разом з іншими українцями служив у спеціальному батальйоні радіаційного хімічного біологічного захисту. Поряд – американці, з якими різнилися хіба що… зарплатнею. Заокеанським колегам платили суттєво більше. Хоча решта: і умови проживання, і робота, яку виконували, і навіть форма були однакові. Базувалися всі на аеродромі міста Ель-Кут, жили у величезних, на кілька десятків людей, палатках.
– Іракці – це така біднота, що вже нам гріх жалітися, – розповідає Микола Продун. – Живуть у якихось розвалених хлівах. Всі жмуться біля річки, з якої і воду п’ють, і в ній же миються, перуть. Дітей – як мурах! Їде колона, а вони всі кидаються, рученята простягають, просять, щоб кинули яку цукерку чи шоколадку. Нам забороняли це робити, бо тоді їх довелося б витягати з-під колес. Одні з місцевих підтримували миротворців, інші – ні. А були й такі, що вдень прийдуть, френдами (друзями) кличуть, а вночі обстріл влаштують та постових розстріляють. Тож ми мусили обгороджувати палатки, у яких жили, машинами. Та й автомата з патронташем за той рік я жодного разу з рук не випустив. Спали, обнімаючи зброю. Бо ж це тільки така назва – миротворча місія, а насправді всілякі ситуації трапляються. Наприклад, з наших з Іраку не повернулося додому шість людей, полягли на чужій землі. Ще один небезпечний момент був, коли переїжджали кордон між Кувейтом та Іраком – мусили подолати 600 кілометрів. Перед нами вночі уже, як кажуть, на фінішній прямій, ішла колона з Данії – і їх обстріляли! Проте ми слідом проїхали без втрат, спокійно. Щоправда, шаленої спеки багато хто не витримував, деякі навіть непритомніли. Температура сягала ледь не 60 градусів, а з 11-ї до 16-ї дня там метуть такі суховії, що важко встояти. Так сипле і ріже обличчя сухим піском, ніби це якийсь сніг з льодом.
В Іраку із друзями (Микола ПРОДУН крайній справа)
А от у Кувейті, де довелося служити чотири місяці, Микола Олександрович зізнається – відпочивав, порівняно з небезпечним Іраком. Мовляв, це багата країна, більше можливостей, відповідно, й люди цивілізованіші. Один кувейтський динар коштує три з половиною долари. Проте, скажімо, маючи п’ять динарів у кишені, дитину можна одягнути з голови до ніг. Здивувало українця й те, що у Кувейті кожен новонароджений малюк отримує не тільки рахунок у банку, а й одразу житло на своє ім’я. А все місцеве населення має можливість безкоштовно заправляти свої автомобілі будь-яким видом палива.
– Повернувся додому, побув трохи – і знову гайнув, тепер уже в африканську Ліберію, – згадує Микола Олександрович. – Там доставляли вертольотами вантажі, евакуйовували місцеве населення, перевозили людей з місця на місце, бо там постійно триває громадянська війна, доставляли їм воду… Ліберійці дуже файні, приємні у спілкуванні. Діти їхні, варто чимось пригостити, цілими днями будуть бігати за тобою, як кошенята. Кумедні такі. А от одне діставало до печінок – комарі!
Микола Продун вже на військовій пенсії. Господарює – у селі роботи вистачає, особливо якщо живності багато тримати. Тішиться разом з дружиною дітьми: дочка Оля навчається у Харківській медичній академії, а от син, як виявилося, пішов слідами батька. Олександр теж служить авіаційним механіком у Бродівському авіаційному полку та вже навіть встиг побувати з миротворчою місією у Конго.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
