«Тепер живу, як на курорті»

Радіє 85-річний Аполлон Аршулік, який на своєму віку набідувався

Аполлону Аршуліку 9 серпня виповнюється 85 років. Його життя, як і багатьох його ровесників, – суцільні випробування. Зазнати довелося всього, але оптимізм та віра в Бога підтримували його на цьому світі у важких ситуаціях. А сини, які підростали і яких треба було ставити на ноги, не дозволяли розслабитися – треба було працювати й працювати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Найбільша радість для мене – мої сини, невістки, онуки і правнуки»

Тепер його сини Анатолій та Михайло Аршуліки – відомі на Волині люди. Анатолій Аполлонович – професіонал у сільськогосподарській галузі, працював начальником головного управління агропромислового розвитку, зараз голова агропромислової групи «Пан Курчак». А Михайло Аполлоновович – знаний лікар, завідувач відділення ортопедії, травматології та артрології, головний ортопед-травматолог Волинської області. Батько для них – це святе. Люблять, шанують і бережуть його.

Діждавшись поважного 85-річного ювілею, Аполлон Наумович каже, що тепер нарешті зажив. Погодьтеся, не всі у такі літа можуть цим похвалитися. Частіше старість важка, сумна, а найгірше – самотня. Хорошу, мабуть, теж треба у Бога заслужити. Але недарма в народі говорять: що посієш, те й пожнеш – яких дітей виростиш, таку розраду й матимеш. І хоча уваги Аполлону Наумовичу не бракує

ні від дітей, ні від внуків та правнуків, проте й гостям він радий, охоче розповідаючи про своє життя.

– Народився в селі Грузятин Маневицького району. Прожили там з дружиною довгий вік, шість років, як поховав її. П’ять синів нажили, але двох теж похоронив. Чотирьом дали знання – усі закінчили інститути. Двоє агрономічні спеціальності здобули, один – лісівник, а ще один закінчив Тернопільський медичний інститут. Життя тоді було тяжке – в колгоспі нічого не платили. Треба було думати, де взяти гроші, щоб дітей вивчити: тра було вдягнути і щось із собою дати. Покинув колгосп і перейшов на будівництво. Робив і в Рожищі, і в Луцьку.

Не мали ми того добра, шо тепер, ні за Польщі, ні при совєтах. Було, шо зимою в лісі у бараках жили. Але дав Бог те все перенести і дожити до такого віку – 85 років. Поки жінка жила, в селі з нею були, а як зостався сам, син Толік забрав до себе. Хвалити Бога, діти мене глядять. Тепер живу, як на курорті. Шо можу, допоможу, не сиджу, шоб руки скласти, і в хлів загляну, на город піду. Біда, шо здоров’я трохи проходить, але то вже літа.

Найбільша радість для мене – мої сини, невістки, онуки і правнуки. Ото мій найстарший внук Валєра – золота дитина. Завжди спитає, як справи, як здоров’я?

«Не чув від діда поганого слова»

Чесно кажучи, дивлячись на теплі та щирі стосунки внука і діда, душа радіє. Бо родина в житті найважливіше, і якщо люди вміють жити в любові й злагоді, то це багато про що говорить. А головним чином передати любов дітям, навчити їх жити в мирі між собою мають батьки. Бо, як кажуть, яке коріння, таке й насіння…

– Дідусь з бабусею Антоніною жили за 300 метрів від інших дідуся Міхала і бабусі Ликерії (мамині батьки, – авт.), – пригадує ті прекрасні роки дитинства найстарший внук Валерій, обійнявши свого дідуся. – Пам’ятаю, що бабусі між собою змагалися, що приготувати, аби ми зосталися у них. Дуже любили їхні вареники з картоплею, сиром і шкварками. У селі треба було працювати, в 12-13 років вже вмів косити. Дідусь, коли розповідає про своє життя, то навіть важко уявити, що їм тоді треба було перетерпіти. І нам весь час каже: «Діти, ви зараз живете, і у вас все є, а ми бідували». Коли бабуся лежала хвора, то він сам господарював, трудився з ранку до ночі. Коли залишився сам, тато попросив переїхати до нього. Ми його привезли із села худого й знесиленого. Правда, хвилювалися, що, може, буде скучати за домівкою, але він прийшов сюди, як у свою хату. Таке враження, що тут все життя прожив. Дідусь дуже багато молиться за всіх нас. Коли я ще тут жив, то о п’ятій ранку вже чув його молитву. А після цього він йшов щось робити, а роботу знайде завжди. Він у нас дипломат та інтелігент. Жодного разу я не чув від дідуся поганого слова. Хоч і недочуває, але якщо починає говорити, то завжди до місця, скаже так, ніби все чув, про що йшла мова. А ще має хорошу пам’ять. Головне, що у нього завжди є плани. Не пропустить жодну неділю, щоб не піти до церкви. Дідусь нам проклав гарну стежину, дав духовну, внутрішню силу. Я ним горджуся: якби таких людей було більше, то й світ був би іншим.

Сини від батька багато беруть. І якщо батько рибалка, то й діти у воду дивляться. Аполлон Наумович тепер може своїми синами гордитися, але все, що мають, – його наука.

– Зараз, проживши вже кусок життя, можу сказати, що саме батько навчив мене любити землю, прищепив працелюбство і людяність, – сказав Михайло Аполлонович. – Від нього перейняв скромність у житті та побуті, а ще оптимізм і вміння виходити з важких ситуацій. Довготривала батькова хвороба вплинула на мій вибір – вивчився на лікаря.

Що ж, від душі хочеться побажати Аполлону Наумовичу довгих, спокійних і гарних років та отого невичерпного оптимізму, яким заряджає своїх дітей та внуків.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,

м. Луцьк

 

• Нравится
•