Двоє лежачих рідних на руках у пенсіонерки

На долю Антоніни Романюк із села Шклинь Горохівського району випало нелегке випробування: доглядати лежачого чоловіка та матір. І хоч сама пенсіонерка теж не має здоров’я, але зі смиренням несе хрест, який покладено на її плечі. Добре, що підтримують діти з внуками, не залишають у біді сусіди.

Велике просторе подвір’я Антоніни Володимирівни сяє чистотою. Ніде ні смітинки. Такий же порядок панує в оселі. Хоч тут і лежить хворий чоловік, та не чути стороннього запаху. Все вимито-вичищено. Тітка Тоня без сліз не може оповідати про своє життя. Жили з чоловіком душа в душу, разом працювали в колгоспі. Олександр Максимович був шанованим трактористом, чимало нагород отримав за працю, вона – зоотехнік. Власними силами збудували просторий дім. Виховали чудових сина та дочку. Біда прийшла несподівано, коли у чоловіка стався інсульт. Все покинула, щоб рятувати дорогу людину. Хвороба проходила важко – сорок днів не міг нічого їсти, годували спеціальним зондом через ніс, потім піпеткою.

– Скільки я пережила, то краще й не згадувати, – зітхає жінка. – 29 разів із Сашею лежали в лікарні. Діти підтримували, як могли, в селі господарку доглядали сусіди. Вони й корів доїли, за свиноматкою дивилися. Якби не їх поміч, не знаю, як би справилася. Ось так уже тринадцять років доглядаю чоловіка. Він і кроку зробити не може, їжу йому потрібно дрібнити. Няньчуся з ним, як з малою дитиною. Ще й матір маю на інвалідному візку. Ото встаю вранці, помию, нагодую їх, а тоді беруся до своєї роботи. Ще рік тому тримала двох корів, свиноматку і поросят, півтора гектара землі обробляла, а потім піддалася на вмовляння дітей – і зменшила господарку. Сили вже не ті, щоб всюди встигати.

Антоніна Володимирівна запрошує у літню кухню, де проживає 95-літня Марія Антонівна. Бабуся ніяк не погоджується жити в хаті, а от простору кухню вважає своєю територією. Незважаючи на поважний вік, виглядає вона краще за зятя. Має таку добру пам’ять, що й молоді позаздрять, от тільки ноги «не слухаються», тому й змушена пересуватися на інвалідному візку. Стільки довелося пережити цій дрібненькій жіночці, що вистачило б на кілька серій художнього фільму. Вона дивом врятувалася від кулі ворогів під час Великої Вітчизняної війни. Пережила загибель маленької донечки, яку нелюди застрелили на її руках. Виростила п’ятьох дітей. Чотирьох з них уже похоронила, а тепер доживає віку із середньою донькою Тонею. Єдиним світлим промінцем, який розбавляє смуток бабці Марії, є внуки та правнуки. Вся родина з’їхалася на святкування її 95-річчя. Цукерок, подарунків принесли. Ото була радість. Оповідаючи про своє життя, Марія Антонівна проводить паралелі між минулим і сучасним.

– Колись люди закінчували лише штири класи школи, але були мудріші й добріші за теперішніх депутатів. Як послухаю по радіо, як вони сваряться та б’ються, то стидно робиться, – розмірковує старенька. – Все, здається, мають: гроші, машини дорогі, а людям добра не хочуть, все собі гребуть.

Антоніна Володимирівна з усмішкою дослухається до нашої розмови і каже, що її мама цікавиться політикою. Знає і про Януковича, і про Тимошенко. Як з’їжджаються внуки, то люблять з бабцею балакати.

Вже коли виходимо на вулицю, наважуюся запитати у 66-літньої тітки Тоні, де сили бере, щоб давати раду двом хворим, бо ж і сама здоров’я не має.

– То, напевно, Бог мені помагає, – зізнається. – А ще син з донькою. Вони хоч і живуть в Луцьку, але про нас не забувають. Олег – заслужений вчитель України, Валентина – фармацевт. Хороших дітей ми з чоловіком виростили. Він, як був здоровий, медалі від влади отримував, а зараз нікому, окрім рідних, не потрібен. Я не хочу жалітися, бо це не в моєму характері, як і ні в кого нічого не звикла просити. Сама даю всьому раду і прошу у Бога терпіння та сил на наступний день.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

Фото автора

 

• Нравится
•