Покинула місто заради сина

З Марією Нагорною із села Уманці Горохівського району познайомились випадково – шукали хату, де мешкає інша наша читачка. А коли розговорилися, зачудувалися з витримки та сили цієї жіночки.

Хоча народилась моя співрозмовниця у Білорусі, та половину свого віку віддала Нововолинську. Тут пропрацювала 28 років на шахті оператором на породовиборці, створила сім’ю. З чоловіком невдовзі розлучилася й сама виховала трьох синів. Та лише в одного доля склалася щасливо. Старший поїхав на заробітки на схід, де від хвороби помер у 32 роки. Молодший втрапив у в’язницю. Щоб його підтримати, мати переїхала у Херсонську область, де він відбував покарання. Там влаштувалась на роботу в місцеве господарство.

– Хоч і називали мене «бандерівкою», але шанували за те, що я ніякої роботи не цуралась, не дивились, що я міщанка, – пригадує 62-річна жінка. – Колгосп дав мені хату, навіть корову тримала. Отак і жила, чекала, поки сина випустять.

Він звільнився через три роки. У в’язниці «заробив» туберкульоз. Повертатися у Нововолинськ не хотіла – боялася, щоб син знову не зв’язався з кримінальними дружками, та й на Херсонщині жити не могла.

– Там один рік родить, а три роки палить, нічого виростити не можна, тільки даремно стараєшся, – розповідає жінка. – Тому вирішила перебиратися знову на Волинь. Через знайомих дізналася, що в селі біля Горохова продається стареньке господарство, зібрала гроші й купила його. І от рік тому переїхала сюди. Та й за сина мені спокійніше, бо в селі нема такої вседозволеності, як у місті.

Отримуючи пенсію, помаленьку підремонтовує оселю. Благо, що на подвір’ї є льох, хлівчик, літня кухня. Жінка тримає кури, купила кізочку. «Бо те молоко дуже помічне при туберкульозі. Сашко вже менше кашляє,» – пояснює. Звертаю увагу на новенький паркан, яким обгороджена вулиця.

– Ой, то ухажор мій зробив, – сміється пенсіонерка, а потім довірливо розповідає. – Сватається до мене чоловік один, добрий такий, але розписуватися з ним я не буду, хай так приходить, помагає.

Незважаючи на труднощі, які довелося пережити, Марія Леонардівна не втратила оптимізму та віри в краще, і, можливо, у цьому маленькому селі вона ще знайде своє жіноче щастя.

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

• Нравится
•